Розділ 6

Напевне, єдиною збавою, для Вікторії, був похід в університет. Це, як ковток свіжого повітря у безкінечно затхлій, глибокій та сирій дірі. Можливість, хоч на трішки, вирватись із домашнього заточення і зустрітись з друзями, розвіятись, викинути з голови тужливі думки.

З такою надією вона вранці прокинулась. Після ночі, добру частину якої дівчина провела, ховаючи обличчя у подушку, в намаганнях зупинити сльози, її очі стали червоними. Під ними з’явились мішки. Та й вигляд у Вікторії був втомлений, немов би вона і не спала зовсім.

Цього ранку вона не привіталась з мамою. Пройшла повз мовчки, ніби й не помітила її. Хоч Людмила і доброго ранку побажала, і запитала чи донька буде снідати. Але Вікторія картинно обернула обличчя в протилежну сторону.

Один з верзил, уже не той, який стояв під дверима звечора, ходив за дівчиною слідом. Вікторії хотілось послати його куди подалі, навіть зацідити смачного ляпаса, але вона розуміла, що це абсолютно нічого не змінить. Їй потрібно дотримуватись задуманого – потрапити в університет, а там спробувати чкурнути. Що-що, а терпіти такого відношення до себе дівчина не збиралась. Вона знала, що батько її любить. Але своєю, особливою любов’ю. Викривленою, перемішаною з тотальним контролем і вимогою безспірного послуху. Так дозволила до себе відноситись мама Вікторії. Чогось схожого батько хотів і від своєї доньки. Але вона цьому всіляко противилась. І чим старшою ставала, тим більше це проявлялось. З маленької донечки-потіхи, Вікторія перетворилась на молоду красуню, яка на кожному кроці сперечалась з батьком. І це його страшенно бісило.

Дівчина вийшла з ванної кімнати у теплому білому халаті із замотаним у рушник, після душу, волоссям. Вона з-під лоба глянула на охоронця і попрямувала на кухню. Вранішній йогурт випила досить швидко, вглядаючись у вікно. Усі слова Людмили летіли повз. Але одна фраза змусила Вікторію озирнутись.

–Батько заборонив тобі йти в університет.

–Що!? Де він!? – зірвалась на крик дівчина. – Я маю з ним поговорити!

–Не вдасться, – обережно наблизилась Людмила, – батько уже на роботі. Не нервуй. Не варто. Він за тебе хвилюється. Ти ж бачиш, що в країні відбувається. Цей Майдан...

–Досить уже! – перебила матір Вікторія.

–Розпочнеться щось дуже нехороше, – не вгавала Людмила. – Кілька найближчих днів буде краще залишатися вдома. А тоді все закінчиться і життя стане на звичні рейки.

–Якою ціною? – на переніссі дівчини з’явились зморшки.

–Яка різниця? Порушники отримають по заслузі. Є закони, яких потрібно дотримуватись. Інакше покарання. Усе просто.

–Мамо!? Невже ти не чуєш, що говориш словами батька? Так не можна. Написати закони на коліні, а тоді карати невинних людей. Це ж злочин проти народу.

–Деколи мені здається, – зітхнула Людмила, – що ти не наша донька.

–Та коли ж ти такою стала? – погляд Вікторії був наповнений призрінням.

Дівчина жбурнула стакан у раковину. Той задзеленчав, б’ючись об гранітне покриття і розлетівся на друзки.

–Обережно, – сахнулась Людмила. – Так і поранитись недовго.

Вікторія не відреагувала. Пішла геть. Не могла більше слухати те, що говорила мама. Вона зачинилась в кімнаті. Знала, що просто так її з дому не випустять. Але сидіти, склавши руки у цій імпровізованій клітці, не мала ані найменшого бажання. Її життєві погляди йшли у повний розріз із сприйняттям матері, а особливо батька. Це все, було малопомітним доти, поки діло не дійшло до конфронтації. Доки чашу терпіння тих, хто хоче бачити свою країну такою, що розвивається, без кумівства і корупції, не переповнилась. А зажерливі політикани ніяк не хотіли залишитись без портфелів, керівних посад, а особливо, без грошових потоків з державного бюджету. Вони так вросли в керівні крісла, що почали відчувати себе богами, всесильними і безкарними. Ніяк не могли здихатись повадок давно зігнилої країни з назвою СРСР. Їм так було вигідно – вершити свої справи наживаючись, неймовірно збагачуючись, поки народу в країні тихцем закривали очі, подаючи обгризену кістку. Вони думали, що так буде завжди. Що зможуть сидіти при кориті настільки довго, що навісять на людей таке ярмо, з якого виплутатись уже не буде можливості. На кшталт тоталітарних держав, чи хоча б північного сусіда. Та не вдалось. Народ зрештою зрозумів, що влада веде його не в ту сторону, не в вільне демократичне майбутнє, а назад – в часи "совка". Не до розвитку, а до деградації. Комусь це, безумовно, подобалось. Тим, кому промивала мізки пропаганда. Тим, хто з якогось незрозумілого дива, живучи в Україні, більше всього любив іншу, сусідню країну, Росію.

Коли Вікторія про це думала, ніяк не могла второпати, як це взагалі можливо. Тепер дивилась на батька, який на своїй посаді так намагався втриматись за стілець, що готовий був померти за це. Та ні. Готовий був похоронити сотні, зламати життя тисячам, лиш би бути кимось. А матір? Де хоч краплинка гордості? Де жіноча гідність? Батько поправ її неодноразово, принижував безліч разів. І що? Матеріальне забезпечення залишилось пріоритетом.

Дівчина давно мріяла про те, щоб закінчити навчання, знайти роботу і покинути цей будинок. Залишалось всього нічого – трішки більше ніж півроку. Але трапився Майдан. Він оголив усе, показав справжні личини людей. А особливо батьківські. І Вікторія почала відчувати відразу. Не лише до них. Навіть до себе. З батьком і матір’ю усе було зрозуміло. А от вона користувалась татковими зв’язками і грошима. Лицемірно переконувала себе, що не така. Не схожа на них. Боже, як же Вікторія себе зараз ненавиділа. Дійшло до того, що її тримають під охороною.

Дівчина розстебнула наплічник і почала складати всередину найнеобхідніші речі. Вона вирішила, що піде геть. Не знала як, не знала коли, але мала бути готовою. З неї було досить. Заточення у власному домі стало останньою краплею.

Вікторія вибрала на смартфоні контакт Насті і хотіла уже натиснути, але телефон завібрував у руці. Дзвонила подруга.

–Алло, – змахнувши значок телефона вбік, відповіла Вікторія.