Частина 1. Розділ 1

Багаття потріскуючи, виривалось із залізної діжки. Його багряні язики викидали у повітря гарячі іскри, які танули у морозному повітрі. Навколо зібралось кілька людей. Усі прийшли сюди з одною метою – зігрітися. Хлопці та дівчата, чоловіки та жінки ходили по Майдані. То тут, то там лунали патріотичні українські пісні. Морок пізнього зимового вечора розганяли вогнища мітингувальників.

Віктор сидів на змайстровані й з пелет лавці вкритій старою ковдрою. Він простягав змерзлі руки до діжки і задумливо дивився на вогонь. Це уже втретє хлопець приїхав на Майдан. Але вперше з нетерпінням чекав двадцятої години.

Приємний запах їжі, яку готували у польових кухнях, уже нісся у повітрі. Віктор знав, що вона приходить сюди щовечора. Кожного разу в один і той же час. Як же йому хотілось знову побачити ту дівчину. Її безмежно глибокі, немов морська безодня, великі блакитні очі, акуратний, злегка курносий носик і малинові губи. А посмішка – щось особливе. Така щира та невимушена. Ще ніколи і ні кого Віктор так не згадував, не чекав з нетерпінням нової зустрічі. Щоразу він знову і знову малював її образ у своїй голові. Вона хороша дівчина. Допомагає людям, розподіляє і подає їжу. Час такий настав – усе свідоме суспільство об’єдналось і піднялось проти огидного президентика і його оточення, які почали вважати себе царьками. Не вдалось силою приструнити народ. Побиття беззбройних студентів лише збурило людей, заставило їх об’єднатись і показати, хто є справжньою владою в країні. В такі моменти моральне піднесення та дух підіймаються неймовірно, захмарно. Народ об’єднується, гуртується навколо особливої мети – будь що досягти справедливості.

От і Віктор не зміг сидіти вдома і спостерігати за тим, що відбувається по телевізору. Він пам’ятав той день, коли вирішив їхати на Майдан. Холодне сонце заглядало крізь фіранки. Похмурий ранок, здавалось, проникав у кімнату. Мобільний телефон вібрував, витанцьовуючи на приліжковій тумбі. А йому так не хотілось підійматись. Не було жодного бажання вилазити з-під теплої ковдри. Але потрібно йти на роботу. Його життєвою метою, на той час, було отримання вищої освіти. Хлопець учився уже на четвертому курсі. Але дозволити собі очну форму навчання Віктор не міг. Він жив з мамою і молодшою, на десять років, сестрою. Батько виявився жахливим сім’янином. Пріоритетом у житті він обрав алкоголь. І, як би дружина не намагалась зберегти сім’ю, склеїти усі тріщини, що безкінечною павутиною поснували їхній шлюб, все ж намагання були марними. Безкінечні вмовляння, поїздки до знахарок, священників і, врешті, кодування, не дали результатів. Народження другої дитини в сім’ї не додало більше розуму чоловіку. Постійні сварки та побиття жінки та й старшого сина, який намагався будь що захистити маму, не в силах було терпіти. На сім’ю працювала все одно лише вона. Він же змінював роботу після чергового запою і знову запивав.

Тож Віктор, закінчивши ПТУ, після дев’ятого класу, подався на роботу. Він не планував працювати усе життя у столярному цеху. Його мрією була розумова праця. Тим паче, що задатки були не аби які. Навчання у виші на фінансиста Віктор обрав сам і поступив в університет завдяки своєму розуму. Він обожнював економіку і усе, що з нею пов’язано.

Того ранку хлопець, як і зазвичай помчав у ванну, де уже чепурилась його дванадцятилітня сестра, Оля. Дівчина щоранку чекала на брата і навпаки. Так вони робили уже на протязі багатьох років – чистили зуби разом. Обов’язково під пісні, які лунали з Вікторового телефона. Ще й підтанцьовували.

–А тепер, принцесо, – усміхався брат, – дай но я вмиюсь.

–Мені також потрібно, – вдавано обурювалась Оля.

Віктор усміхався, цілував її у біляву голівку і відсторонював від дзеркала та раковини.

–Мені на роботу, – говорив він.

–А мені у школу.

–На півгодини пізніше. Я швидше виходжу.

Обов’язково сідали до сніданку усі разом. Мама робила напої і ставила на стіл налисники.

–Вітю, тобі кава, – подавала вона чашки. – Олю, твоє какао.

Її обличчя відбивало усі прожиті роки, увібрало у себе всі жахіття минулого, увесь біль та страждання, які довелось перетерпіти. Але очі сяяли. Віктор пам’ятав, які вони були колись. Вогонь, жага до життя в них ледь жевріли. Лише найулюбленіші діти тримали її на цьому світі, допомагали перебороти погані думки, щоб не накоїти дурниць, щоб не закінчити життя самогубством. Він пам’ятав, яким страхом вони горіли, коли врешті чотирнадцятилітній син став поміж батьком-тираном і беззахисною матір’ю. Тоді вперше Віктору вдалось стримати батькову руку, що вчергове летіла в обличчя мами. Як же той п’яниця тоді обурювався. А хлопець відчув, що спитий батьківський організм далеко не такий сильний, як йому здавалось. Та й він з кожним роком ставав все міцнішим та кремезнішим. А заняття боксом допомагали у цьому. І от Віктор тримає батька за зап’ястя. Той щось белькоче, кляне матом і намагається ударити іншою рукою. Тепер уже власного сина. Та не так сталось, як це було зазвичай. Віктор цього разу не знітився, не піддався страху. Він відвернувся від удару і зарядив у відповідь. Батько оступився, зробив кілька кроків назад, обперся об стіну і сповз по ній на сідниці, прикриваючи обличчя, яке заливала кров з розбитого носа.

–Батька!? Батька бити!? – малорозбірливо булькотів він. – Як ти смієш руку на батька підіймати, виплодку!? Тебе б і не було, якби не я.

–Вітю, що ти робиш? – заливалась сльозами мати, тримаючись за щоку, яка невпинно набиралась гематомою, – Він же нас уб’є.

–Не вб’є, – твердо відповів син.

–Бачиш, Анно, кого ти виховала? – важко підвівся батько. – Що з нього виросте? Непотріб хіба що.

–Виростила мужчину, – ступив крок вперед Віктор. – Такого, який не підійматиме руки на жінку, такого, який не пропиватиме усі гроші, такого, який не виноситиме з хати останні цінні речі, залишаючи при цьому дітей та дружину без окрайця хліба.

–Та що ти розумієш, сопливцю? Хіба ти знаєш, що таке справжня чоловіча дружба? Коли один за другого стоять горою. Коли...