Жити після...

розділ 4

  – Почекай, Лізо, – Сергій притулився до стовбура дерева і важко закашляв. ­ – Почекай, відпочити потрібно, більше не можу.

  Він сів біля деревини і відкинувся на рюкзак.

   – Знобить, – мовив він, – ноги не тримають.

   Його знову охопив приступ кашлю. Ліза присіла поруч, поклала долоню йому на лоб.

   – Ти палаєш, – сказала вона. – Що ж це Сергійку? Йдемо вже казна скільки і нікуди не вийшли. Ліс та й ліс. Ще й цей клятий туман…

    Вона дістала компас, глянула на нього.

    – Не працює. А в тебе?

    Сергій дістав свій. Від струсу корпусу стрілка компаса закрутилася і зупинилась в довільному напрямку. Сергій струснув ще раз. Тепер стрілка вказала в зовсім інший бік.

    – Ні, не працює, – він хитнув головою і в скронях відізвалося болем. Говорити було боляче, дерло горлянку.

    – В тебе нічого в аптечці не лишилося? ­ – запитав, голос хрипів.

    – Активоване вугілля, джгут і бинти, – Ліза з жалем подивилася на супутника. – Може зробимо привал, я розпалю вогнище? Відпочинимо, погрієшся?..

    Сергій закрив очі і схилив голову. Сидів так деякий час, потім знову відкинувся на рюкзак.

   – Я не можу йти, Лізо. Вибач. Відпочинь і спробуй вибратись сама. Я залишусь тут.

    – Ні, Сергію, потрібно йти, – вона скинула свій рюкзак, сіла навпроти і взяла його за руку. – Чуєш? Потрібно вибиратися звідси. Я не кину тебе в такому стані.

    Він тільки хитнув головою, знову викликавши біль у скроні:

    – Не можу.

   Цілий день вони кружляли лісом в надії вийти на будь-яку дорогу.

  Зорієнтуватися в густому  тумані було неможливо, компаси не працювали, де вони знаходились – не мали жодного розуміння. Сергій був на межі. Недомагання він відчув ще декілька днів тому, але не придав цьому значення.

   Свого часу Ліза і Сергій навчалися разом в педагогічному інституті і товаришували з першого курсу, хоч і були в різних групах. Понині підтримували товариські відносини, час від часу зустрічалися в місті прогулятися, попити кави, потеревенити про те про се. Вони та ще кілька сокурсників, після випуску, запровадили традицію збиратися разом в травні на польовий вихід, виїжджали табором з наметами до лісу на кілька днів. «Зустрічати весну» – так, вони прозвали цю традицію. Рік від року їхня компанія ставала все меншою, а цьогоріч їх зібралося аж…двоє. У всіх інших знайшлися якісь справи, що завадили виїхати – сім’ї, діти, робота…Комусь було ще холодно. Хтось просто вважав, що переріс такі дивацтва. Це був кінець їхньої компанії, Сергій з Лізою добре це розуміли, та все ж вирішили «зустрічати весну» удвох. Виїхали, як завжди, на те ж саме місце, тільки замість автобуса, який колись замовляли вивезти всю когорту,  взяли звичайне таксі-універсал щоб доїхати до лісу. Далі пройшлися пішки до знайомої галявини і стали міні-табором на два одиночних намети.

    Тоді вже Сергій відчув, що йому не добре, але переривати відпочинок не захотів.

    Вчора вранці вони відійшли від табору зібрати хмизу для вогнища. Зупинились посидіти поговорити на заваленому дереві. Сергій  розповідав кумедну історія, що сталася в його класі під час уроку, коли його звалив з деревини вибух болю в голові. Отямившись він побачив, що Ліза лежить біля нього без свідомості, та як тільки простягнув до неї рук, вона відкрила очі і підхопилася…

   Хмизу вони все ж назбирали. Приготували обід і поїли, після чого з’ясували, що не працюють їхні телефони. Спробували підзарядити, але повербанки також виявилися непрацездатними. А ввечері виявилося, що не працюють і ліхтарики.

    Сергію ставало гірше, вирішили, що зранку будуть збиратися додому.

    Вранці їх застав непроглядний туман. Виходити вирішили навмання, по пам’яті. Якщо й зіб’ються зі шляху –нічого страшного, біля міста ліс не такий вже й велетенський, в якому напрямку не піди, рано чи пізно вийдеш або на дорогу, або до населеного пункту… Та виявилося, що ні…

    – Не можу, – повторив Сергій. – Йди сама. Потім повернешся з підмогою, коли туман спаде , я буду тут, на цьому місці.

     – Зась тобі, – обурена Ліза піднялася, відв’язала свій туристичний килимок від рюкзаку і кинула на коліна Сергієві. – Підстели під дупу, бо простудиш, то будеш не тільки кашляти…

     Боковим зором їй здалося, що справа промелькнув чоловічий силует. Вона замовкла, хоч збиралася гнівно висказати Сергієві все, що думає про його ідею залишитись тут самому і повернулася в тому напрямку, де помітила рух…Але побачила тільки стіну туману.

    – Ти бачив? –запитала в супутника.

    – Що? – не зрозумів той.

    – Мені здалося, що там людина.

    Сергій прослідив за її поглядом і тільки пожав плечами…

   – Дивно, справді ж щось бачила… – дівчина відвернулася від лісу і схилилася над Сергієм. – Давай допоможу…

    Знову якийсь рух. Вона скинула голову і в трьох метрах від себе побачила чоловіка. Ліза зойкнула від несподіванки і відступила на крок. Чоловік ковзнув по ній байдужим поглядом і роздивлявся Сергія. Ліза, в свою чергу, роздивлялася чоловіка. Років тридцять – тридцять п’ять, чорне волосся, борода. Одягнутий в темні штани і куртку військового покрою, на ногах черевики з укріпленим миском.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше