Жити після...

розділ 15

     День,  як день. Усі займалися своїми звичними справами наскільки це дозволяв дрібний дощ. Жінки готували їжу. Максим з Іваничем обстругували під обладнаним навісом дерев’яні колоди для подальшого будівництва. Хтось займався обладнанням своїх власних будівель, хтось відпочивав після нічного чергування…

    Постріл пролунав зовсім близько до табору. Максим з Іваничем переглянулись на одну хвильку і кинулися по місцям, де була їхня зброя. Весь люд висипав на вулицю. Десь в лісі скиглив підранений собака.

    З лісу вийшов Андрій, худий та змарнілий, він ледь тримався на ногах, спираючись на палицю. Одного разу похитнувся і ледь не впав. Максим, Іванич та Наталка кинулися йому на допомогу, але він відмахнувся і спрямував до свого будинку. Мешканці табору мовчки та напружено спостерігали за його нестійкою ходою. Як тільки він переступив поріг свого будинку, відразу впав без сили на підлогу. Іванич, Макс та Наталка зайшли слідом і причинили двері. Решта залишилася стояти під дощем на вулиці.

    Згодом Максим та Іванич вийшли (відразу, як допомогли Наталці вкласти Андрія на ліжко) вона залишилися в будинку, та скоро також вискочила і побігла до свого житла за медичною сумкою.

    Ліза підійшла до Максима.

    – Що з ним?

    – Не відомо. Він без свідомості. На нозі велика рана, схоже якийсь хижак напав…Рана запалена…

    Наталка вскочила знову до будинку Андрія вже зі своїм приладдям. Люди топталися на вулиця, не знали, що їм робити. Дехто з дітей заплакав.

    – А ну розійшлися по своїх місцях, – гаркнув Іванич. – Нічого тут ґави ловити.

    Народ почав розбрідатися.

    Максим та Ліза залишилися і підійшли під дах на порозі будинку Андрія. Іванич за ними. Потім приєднався Сергій. Пізніше підійшов  Артем, після того як провів до свого помешкання Софію.

    – Хто знає, що трапилось? – запитав він.

   – Ніхто не знає, – відповів Іванич. – Він без свідомості. Наталка вийде розповість, що до чого. Зараз мабуть краще їй не заважати. Якщо потрібна буде допомога то покличе…

    Саме в цю мить двері відчинилися і вона вилетіла на поріг. Зупинилась і здивовано оглянула присутніх.

    – Мені вода потрібна, – сказала вона, – охолодженний окріп. І антисептик…спирт…чимало…

    – Зараз буде.

     Іванич махнув рукою Артему і вони пішли принести необхідне.

     Ті, хто залишились дивилися на дівчину з німим питанням.

    – Рана від зубів хижака, – розгублено мовила вона, – собака або вовк…Почалося запалення… Сильний жар… Зроблю поки, що зможу, промию, перев’яжу, вколю антибіотики…

   Іванич з Артемом принесли те, що просила і вона знову юркнула в хату.

   Помовчали.

   – Раніше ми ніколи не думали про таке, – врешті мовив Сергій. – На кожному кроці була лікарня, травмопункти, медпункти, завжди можна було викликати швидку допомогу…. А тепер… Можна померти від найменшої подряпини…

   Ліза докірливо поглянула на нього.

   – Ніхто не помре, – відрубав Іванич. – Андрій сильний, я таких бачив на війні, – (Іваничу за час служби довелося приймати участь в бойових діях), –  він впорається…

    – Іванич, як ти думаєш, Андрій був військовим? – запитав Артем.

    Вони давно вже всі спілкувалися один з одним на «ти», і дорослі і малі. Тільки до Лідії Михайлівни чомусь усі продовжували звертатися на «ви». Вона цим надзвичайно пишалася…і в той же час надзвичайно страждала.

    – Не знаю, – відповів Іванич, – може й був. Але якщо й був військовим, чи ще кимось у погонах, то за такими грифами таємності, що нам годі й думати. І не питай більше. Якби він хотів, то сам би розповів. Він ніколи нічого не робить навмання. Раз мовчить, то нам не потрібно того знати…

    З будинку вийшла Наталка. Мовчки усіх оглянула.

    – Що там? – запитала Ліза.

   Та у відповідь розвела руками.

   – Він без свідомості. Запалення, жар, виснаженість…Навіть не уявляю скільки він пройшов з пошкодженою ногою… – з її очей бризнули сльози від безсилля. – Я не знаю, що ще робити. Я ж не лікар, тільки фельдшер. При таких пошкодженнях є цілий протокол лікування, але в нас нема апаратури. В нас тільки обмежений, мінімальний запас медикаментів, що не потребують спеціальних умов зберігання…Я не знаю…

    Сергій обійняв її.

   – Не плач. Ти робиш, що можеш.

  Вона притулилась до нього і декілька разів схлипнула. Потім відсторонилася. Втерла сльози.

  – Буду чергувати тут, чекати доки прийде до тями…Якщо прийде, – вона знову схлипнула.

  – Я буду тебе підмінювати, щоб ти могла відпочити, – сказала Ліза.

  Наталка тільки кивнула і знову пішла до хатини…

 

  Андрій не прийшов в свідомість ні цього дня ні наступного. Наталка з Лізою чергували біля його ліжка, змінюючи одна одну.

  Над  табором навис гнітючий настрій та життя продовжувалося. Потрібно було працювати, вирішувати поточні і подальші проблеми.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше