Жити після...

розділ 18

Випав сніг. Перший сніг в «світі після». І відразу всипало майже до поясу. Між будівлями, на радість дітям, з’явилися глибокі, білостінні траншеї. Зовнішні роботи завершились, та відпочивати все одно було ніколи. Худоба, для якої Іванич встиг все ж таки до зими збудувати господарські будівлі, потребувала щоденного догляду. На господарстві були і коні, і корови, й поросята бігали. Гоготіла і квоктала птиця в утеплених сараях, щоб неслося яйце. Також щоденно потрібно готувати їжу, прати білизну. Та й роботи всередині приміщень вистачало. Будинки до зими встигли переобладнати під опалення дровами. Біля приміщення, де колись була кухня з електричними плитами, виросла прибудова під столову. Замість електричних плит зросла кам’яна піч.  Тепер настав час проводити роботи всередині приміщень, доводити до ладу з естетичної точки зору.

    Діти освоювали зимовий ліс. Та й дорослі разом з ними. Вчилися ходити на лижах і снігоступах. Те, що з такою легкістю виходило колись у екранних героїв телевізорів, виявилося тяжкою наукою. Відразу виникало багато практичних питань. Коли вдягати лижі, а коли снігоступи? На який сніг? У яку місцевість? Як правильно поставити ногу? Як правильно вдягатися, коли йдеш на лижах та багато іншого. Дещо про лижі знав Іванич, служив колись на далекій півночі. Снігоступи ж довелося освоювати на власній практиці, натруджених ногах і потягнутих м’язах.

   Для дітей, звісно, не було більше радості, як поспускатися з підвищень на санчатах.

    Перший сніг не розтанув, як це часто було раніше. Відразу вдарили морози і стовпи диму над будинками рівнесенько стояли між дахами і чистим, морозним небом.

    Андрій важко відходив від хвороби. Наталка розповідала односельцям, як вона сподівалася, щоб Андрій вижив, коли той був непритомним, і страшено хотіла вірити в це… але не вірила, бо всі факти вказували на те, що в нього зараження і він помре. Іванич не дивувався, казав, що вже бачив чудодійні властивості людського організму. От і зараз, говорив він, організм Андрія  кинув всі сили на боротьбу з хворобою,  а тепер важко реабілітується.

    Андрій, як завжди, не говорив нікому і нічого.

    Наталка перебралася жити до Андрія назовсім. Вже, як жінка, а не як медсестра. І тепер була щасливою…І страждала одночасно. Щасливою, бо коханий чоловік був разом з нею. А нещасною, тому що розуміла – Андрій ніколи не буде цілковито її. Він завжди буде тільки сам по собі.

    Він був ніжним з нею. Таким ніжним, як іще ніхто і ніколи не був. Коли вони займалися любов’ю, вона злітала в небеса. Та відразу після цього відчувала, як його руки, найніжніші в світі хвилину тому, ставали важкими, твердими і загрозливими.

    Те ж саме було і з поглядом. Варто йому було відволіктися від неї на мить і його погляд тьмянів і важчав. Є приказка про те, що поглядом можна цвяхи в стіни забивати. Та це не про нього. Від погляду Андрія цвяхи мали б самі у стінку влазити.

    Він піклувався про неї. Обороняв її. Жалів коли було потрібно і коли потрібно підтримував. Він терпляче вислуховував її, коли їй потрібно було вибалакатись і давав поради… Та сам ніколи не розповідав про те, що в нього на душі. А там, схоже, було темно і важко.

    Більшість вільного часу Андрій сидів на порозі будинку, в плетеному з лози кріслі, одягнутий  в теплі одежини і загорнутий в теплу ковдру, захоплений важкими роздумами. Очі зупинялися в одному місці, повіки напівзакриті, здавалося, що він спав. Але ні, не спав. Спав він взагалі мало.

      Кожного дня він намагався робити щось фізично. Ранок починався з того, що він виходив до загальної кухні і колов дрова. Самі ранні мешканці поселення прокидалися вже під стукіт сокири об колоду (крім Іванича, той ніколи не прокидався пізніше, ніж в чотири години ранку). За ранок Андрій наколював стільки дров, що повністю вистачало на приготування їжі на день та ще й для опалення частини житлових помешкань. До десяти ранку він вигадував собі ще якоїсь роботи, прибирав подвір’я чи чистив сніг, а вже потім снідав, завжди останнім. І після цього занурювався у роздуми. Виморювався до цього часу, а сили поверталися дуже й дуже повільно.

    Частим гостем в їхньому приміщені став Артем. Він змінився після осіннього нападу нічних мандрівників. Став менш запальним.

    Вони з Андрієм розмовляли годинами і після цих розмов Артем ставав все більш розважливішим. Це помітили всі жителі поселення і він, не дивлячись на свій юний вік, викликав повагу не тільки в молодших жителів «порогів», а й у дорослих.

    Вечори Андрій проводив з Наталкою. Вона щодня з нетерпінням чекала цих вечорів, коли він вирине із своїх важких думок і повернеться до неї. Тоді їй на хвильку здавалося, що він справді ЇЇ.  Він розмовляв з нею, слухав її, розповідав багато цікавих і корисних історій, яких він знав силу силенну, але ніколи про себе. Тоді вона піклувалася про нього і він дозволяв їй це робити і на хвильку здавалося, що в них справжній дім справжньої сім’ї. Він жартома підсміювався з того, що в неї завжди мерзнуть ступні, а вона сердилась, що він не дозволяє топити піч бульше, бо сам вечорами ходив у хаті роздягнутим по пояс, босим і казав, що й так неймовірно жарко. Ближче до півночі вони засинали в обіймах один одного. Вона гуляла кінчиками пальців по шрамам, якими було посічене його тіло, гадала звідки вони взялися. В цю мить їй на хвильку здавалося, що так буде завжди… Тільки прокидалася вона завжди сама в ліжку, під стукіт сокири з надвору.

    Та одного дня все скінчилося.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше