Жити після...

розділ 2.2.

Розділ 2.2.

 

      Група розійшлася всього дві години тому. Підполковник Матвій Ковальчук, командир групи, щойно виїхав додому, коли знову спрацював спеціалізований смарт – годинник, першочерговим призначенням якого було оповіщення та передача службових сигналів.

   «Агонія – 202». От, дідько, серйозні справи, доведеться повертатися. На півшляху до своєї квартири розвернув автомобіль і поїхав до штабу.

    На нього вже чекали генерали. Саме так, цілих два генерали чекали одного підполковника.

    В них що там, світ перевернувся?

      – Дозвольте бути присутнім? – запитав Матвій при вході до кімнати, де його очікували.

      – Чому так довго, підполковнику? – невдоволено засопів «генерал один».

      – Прошу вибачення, пане генерале. Моя група повернулася тільки…

      – Я знаю коли і звідки повернулася твоя група…

      – Інокентій Геннадійович… – призупинив того, «генерал два».

        Він був старшим у генеральській ієрархії, тому генерал один замовк, всім своїм виглядом висловлюючи невдоволення.

        Генерали сиділи в кабінеті начальника штабу, по обидва боки столу навпроти один одного. Підполковник стояв перед ними. Самого начальника штабу в кабінеті не було. Перед «генералом два» лежала особова справа Матвія. Він поправив тонесенькі окуляри і відкрив справу.

      «Генерал один» мав квадратні плечі і такої ж форми щелепу. «Генерал два»,  якби зустрівся в цивільному одязі, виглядав би, як беззахисний інтелігент – «ботанік». Та вигляд був оманливим. Матвій знав бойовий шлях і одного і другого. В «генерала два» шлях був довший і небезпечніший. Від лейтенанта до полковника «на землі». Тільки в генеральських погонах він засів у кабінетах.

      « Генерал два » вказав рукою на стілець.

       Підполковник сів.

       – Матвій Антонович, що ви знаєте про аномалію? ­– генерал два закрив особову справу і відсунув її до центру столу. Матвій був впевненим, що він і так знав зміст справи від першої до останньої сторінки.

       – Про яку саме?

      Генерал один гмикнув. Генерал два спокійно відповів:

       – Про саму масштабну, яка існує в даний час.

      Матвій декілька секунд помовчав формулюючи відповідь в голові.

      – Аномальна зона виникла близько року тому. Має вигляд майже рівного геометричного кола радіусом двісті вісімдесят сім кілометрів. Таким чином можливо допустити, що епіцентром зони аномалії є селище Лісне…

      – Ви знаєте, чому саме Лісне?

      – Ні.

      – Поблизу Лісного проводилось буріння надглибокої свердловини, – мовив генерал два.

      – З якою саме метою? – запитав Матвій.

      Генерали переглянулися між собою.

      – Вам цього знати не слід, підполковнику, – проскрипів генерал один.

      Матвій промовчав.

      – Що вам ще відомо? – запитав генерал два.

      – В день виникнення катастрофи загинуло більшість населення, яке опинилося в зоні ураження…

       – Не тільки населення, – перебив його генерал один. – В зоні були промислові об’єкти, військові об’єкти і багато чого іншого.

       – Так, – виправив себе Матвій. – Загинули люди – населення та працівники. Також в зоні ураження зникло електропостачання…

       – Зникла електроенергія, взагалі, як явище, – мовив генерал два. – Це загальновідомі факти, Матвій Антонович. Нас більше цікавить інше. Група «Катран» під Вашим командуванням вже робила вилазки в зону. Що Ви можете розповісти про них?

      – Група «Катран» два рази виходила до зони аномалії. Обидва рази восени минулого року. Перший вихід був на глибину двадцяти кілометрів. Нам було поставлене завдання евакуювати деякі матеріали із об’єкту А733,  а в разі неможливості евакуації знищити їх.

     – Ви їх знищили… Як саме?

     – Випалили все під ущент. Вибухівкою скористатися не було змоги із-за відсутності електроенергії. У нас, нічого з електроприборів із собою не було. Перед нами вже були спроби виходів до зони. І наших представників, і цивільного захисту і служби безпеки. Думаю, вам краще, ніж мені відомо, що при спробі перетнути кордони зони з електричними приборами люди гинули.

    – Так, звісно нам це відомо, – генерал два поправив окуляри. – На цих випадках загибелі базується теорія, що люди в зоні загинули саме ті, що мали контакти з електричними приборами чи знаходились в їх близькості… А другий вихід? Ви заходили глибше.

     – Так. Другий вихід був на глибину п’ятдесят кілометрів.

    – Що Ви бачили під час нього? Особисто Ваші враження? Ті що не висвітлюються рапортом?...

     Матвій помовчав. Не звик ділитися особистими враженнями з генералами.

   – Вражає масштабність катастрофи, – сказав він, після короткої паузи, – кількість загиблих, безлюдність населених пунктів…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше