Розділ 2.4

Розділ 2.4.

   Науковці та цивільник чекали групу на аеродромі. Біля них на вертолітному майданчику були і обидва генерали, що попередньо мали розмову з Матвієм.

   «Катранів» привезли до майданчика на військовому спеціалізованому мікроавтобусі.

    Матвій вийшов з автобусу першим і доповів про прибуття групи генералу два. Решта залишилась у транспортному засобі до команди. Будь яка військова справа потребує найжорстокішої  дисципліни.

   – Знайомтесь, Матвій Антонович, – мовив генерал після того, як привітався з підполковником. – Доктор Сніжна Поліна Юріївна  – головний науковий співробітник.

    Матвій кивнув жінці.

    – Доброго ранку, – привіталась вона.

   Старший науковий співробітник виглядала скоріше, як тренер з фітнесу. Ледь за тридцять років. Висока, струнка, довге чорне волосся зібране в тугий хвіст. Одягнута Поліна Юріївна була в штани карго кольору хакі, такого ж кольору футболку і жилет безрукавку. По її руках і було видно, що жінка охоча до спорту.

    Другий науковець був на вигляд молодший за свою колегу і навпаки, мабуть, схильний до перекусів у закладах швидкого харчування. Принаймні з десяток кілограмів йому, на думку Матвія, скинути б не завадило.

    – Кандидат наук Романко Станіслав Олександрович, – відрекомендував його генерал два , – ведучий науковий співробітник. І Павло Петрович Петрушевич, полковник, старший інспектор цивільного захисту.

    Полковник цивільного захисту був маленького зросту, щуплий і в окулярах.

    Дещо не так Матвій уявляв собі цю трійцю. Але багатий досвід підказував йому, що в цьому світі реальні речі надто рідко співпадають з нашими уявленнями.

    – Група в зборі? – запитав генерал два.

    – Так, – відповів Матвій. – Вивантажуватися?

    –   Вивантажуйтесь.

    – До машини, – віддав підполковник гучну команду ледь повернувши голову.

   Катранівці вийшли на майданчик зі своїми речами.

   Поліна Юріївна окинула їх швидким, холодним поглядом і повернула погляд на Матвія. Вираз обличчя нічого не виражав.

   Її молодший колега, в свою чергу, мав здивований вигляд, не очікував в групі спецназівців побачити жінок. Леся «Сталь» помітила це і жартівливо підморгнула науковцю, перекидаючи автомат, який тримала в руках,  через плече на груди. Той збентежився і почервонів.

   – Група ставай, – віддав команду Матвій.

   – Не потрібно, – відмахнувся генерал два. Генерал один весь цей час стояв осторонь, заклавши руку за спину, і спостерігав з під насуплених брів за тим, що відбувається. – Вантажте свої речі у гелікоптер. На ньому вас доставлять до кордону зони аномалії. Там вас зустріне полковник Іванчин, наш представник у військовій частині на кордоні. Він надасть необхідні вказівки на блок-посту щодо вашого пропуску. Надалі дієте автономно. Відразу після повернення прошу вийти на зв'язок.

   Генерал простягнув Матвію свою візитівку.

   – Тут вказано мої робочі і особисті телефони. Можете телефонувати на будь-який. Які є питання?

   – Що робити з людьми, якщо будемо таких зустрічати?

   Генерал розвів руками.

   – Можете вивести їх за кордон аномалії. Але тільки після того, як виконаєте основне завдання, супроводите науковців до епіцентру події і забезпечите їм відпрацювання своїх задач. Само собою, люди, яких ви виведете відразу підпадуть під карантин.

    Матвій мовчки кивнув.

    Група вже завантажилась на гелікоптер.

    На майданчику залишились тільки генерали, Матвій і Поліна Юріївна.

    – На рух до епіцентру ми розраховуємо чотири – п′ять  діб, – мовив генерал. – Тобто через десять - дванадцять діб чекаю Вашого дзвінка.

    Матвій подивився на Поліну Юріївну.

    – Шістдесят кілометрів на добу? – запитав він. – Для моїх це звичайно не відстань, але за решту членів експедиції я не можу ручатися.

    – Можете покластись, – мовила жінка-науковець.

    Матвій потиснув плечами.

    – Як скажете.

    Генерал простягнув руку. Потиснув спочатку долоню жінки. Потім Матвію. Генерал один так і не підійшов.

    – Бажаю успіху і чекаю новин.

    Генерал покрутив пальцем над головою, вказуючи пілотам запускати двигун.

    Матвій з Поліною направились до гелікоптеру.

    – Допомогти? – запитав Матвій у жінки.

   Та хитнула головою, сама вкинула до гелікоптеру свій рюкзак і підійнялася на борт.

   Матвій підійнявся слідом за нею.