Жити після...

Розділ 2.5.

  Розділ 2.5.

 

   Поліна Юріївна крокувала впевнено. Матвій почав сильно підозрювати, що крім наукового ступеню вона носила ще й погони якогось відомства.

    В авангарді групи йшли Лана і Лівієць.

    Замикали пішу колону Віні і Скорпіон.

    Науковці і командир йшли по центру.

    Ще перед переходом через блок-пост Матвій і Поліна Юріївна проклали маршрут на мапі по місцевим дорогам, але в обхід населених пунктів.  Загальний маршрут збільшився на сімдесят кілометрів, але так було доцільніше.

    Сьогодні до обіду вони подолали тільки двадцять кілометрів. Матвію це не подобалось, занадто повільно. Скоро мали зробити привал, поїсти і відпочить. Молодший науковець і цивільник пересувалися надто повільно, навіть враховуючи те, що частину їхніх речей забрали Сталь і Штирь. Пропонували допомогти і Поліні, але вона відмахнулась.  Матвію це також не сподобалось. «Після привалу кожен нестиме свої речі сам», – вирішив він і порівнявся з Поліною Юрійвною.

    – Скоро зробимо привал, – мовив він.

       Та мовчки кивнула, не повертаючи голови.

    –    Як до Вас звертатися? – запитав Матвій. – Нічого не маю проти імені по-батькові, але обставини бувають різними, іноді це займає надто багато часу, а діяти потрібно швидко.

    –   А ви, я чула, звертаєтесь один одного по кличкам? – запитала вона.

    –    По позивним, – виправив її Матвій.

    –    Навіщо позивні, коли у вас немає засобів зв′язку?

    –    Зазвичай є. А позивні це вже звичка.

    –    В побуті також по кличках звертаєтесь один до одного?

    –    По позивним, – знову виправив Матвій. – Так, в побуті також. Вже настільки звикли, що коли хочеш звернутись до когось по імені, то приходиться напружити пам'ять, щоб згадати як його ім′я по паспорту.

   Поліна Юріївна окинула поглядом тих, що йшли попереду.

   –     Лівієць, Сталь, – почала перераховувати вона, бо вже чула, як бійці спілкуються між собою. – Штирь, Вінні, Лана, Скорпіон… А ви хто? Чула як до Вас зверталися кілька разів тільки як «командир».

   –     Мій позивний «Арей».

   –     Бог війни? Гучно, – Поліна Юріївна мовила це спокійно, але Матвію здалося, наче вона посміялася над ним.

     Та він швидко викинув це з голови. Позивний він не сам собі вигадав.

   –     Краще я до Вас буду звертатись по імені, Матвій, – мовила жінка. – І Ви до мене також, можете називати мене Поліна. Чи ви вже вигадали й мені кличку?

   «Я ні, – подумав про себе Матвій. – А бійці вже постаралися». Вони охрестили її Кобра, за холодний спокій і повільний погляд.

    Поліна зацікавлено подивилася на нього.

   –     Що, справді вже вигадали?

   –     Не я , – мовив Матвій у відповідь, – але група – так. Вже кожного наділила оперативними псевдонімами.

–       Якими цікаво?

–       Вашого помічника охрестили Бігмаком, цивільника – Лінза. Ну а Вас… Кобра.

    Вона гмикнула і посміхнулася. Одним кутиком рота, але як Матвію здалося – задоволено. Він відчув, що захоплюється цією жінкою все більше і більше.

     –   Скільки ми часу будемо на привалі? – змінила Поліна тему розмову. – Я маю намір розвернути  мінілабораторію, взяти проби повітря… – вона нахмурила лоба. – Як шкода, що тут немає електроенергії. Без електроніки можна тільки будувати здогадки, нічого не можливо визначити достеменно.

    –    Скільки Вам потрібно часу?

    –    На вивчення – годину.

    –    Добре, – вирішив Матвій. – Зараз обійдемо наступний населений пункт і зупинимось на дві години. Годину на лабораторію, годину на відпочинок.

     Так і вчинили. Бігмак відразу звалився на землю, як тільки група зупинилась. Кобра ж зразу почала діставати із свого рюкзака різні інструменти. Рюкзак в неї був туристичний, велетенських розмірів, з розумінням підігнаний для довготривалого пересування. Та все ж нести його було не просто. Проте жінка не виказувала жодних ознак втоми.

     Матвій віддав необхідні вказівки, виставив сторожову охорону, визначив час і порядок зміни, щоб всі мали змогу відпочити.

      Запропонував допомогу Поліні з її інструментами. Та відмовилась і покликала Станіслава. Той ледь відірвався від землі, пішов до неї. Вони почали всмоктувати повітря через пристрій, схожий на велосипедний насос, пропускати його через якісь індикатори. Матвій трохи постояв над ними і відійшов до цивільника.

    –    Як себе почуваєте? – запитав він у полковника.

    –    Нічого, – відповів той, хоча по ньому було видно, що втомився.

Матвій присів біля нього на землю.

 – Які у Вас завдання ? – запитав він. – Можливо це і не моя справа, але як командир групи я хотів би розуміти. Хоча б для того, щоб правильно вибирати маршрут і приймати вірні рішення.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше