Розділ 2.10.

Розділ 2.10.

   Бурова установка була велетенською, більше сімдесяти метрів заввишки.

   Місцевість навколо змінилися з лісової на рівнинну, розсічену дорогами, відокремленими лісосмугами. Між ними раніше були поля, тепер пусті землі, порослі бур’янами, поміж якими пробивалися паростки колись посаджених культур. Міст поблизу не було, переважно села. То ж бурову катранівці з науковцями побачили ще здалеку. І почули також. Вона гуділа і стогнала. В повітрі стояв постійний легкий гул, наче від вітру, що дує поміж реями. Насправді ж вітру не було. Стояв повний штиль, небо затягнуло хмарами і накрапав легенький дощ. Скоріше дуже великий туман. Звідки брався гул було незрозуміло. А ще, час від часу, лунав протяжний стогін металу.

    Бігмак здалеку розглядав вежу округлими очима.

    – Щось не так? – запитала Сталь, яка незмінну йшла біля нього, коли не була в дозорі.

     – Дивний стогін, – відповів той. – Вона наче плаче… Ніколи не чув такого. Чув, звичайно, як стогне метал, але щоб так. Зовсім інша тональність. Ще й цей туман… Тугу наганяє…

     Вишка знову застогнала. На цей раз гучніше. Чи то дослідники підійшли ближче? Бігмак здригнувся. Леся всміхнулася і обійняла його одною рукою.

    – Ти ба, який ти ранимий, – оманливо-лагідно проворкотіло вона.

    Станіслав подивився на неї жалісним поглядом. Загальна атмосфера його пригнічувала. Йому було страшно. Все, що зараз відбувалося, здавалося йому сюрреалістичним. Пусті, безлюдні села, занедбані поля, цей незвичайний стогін в тумані… Йому здавалося, що він потрапив у нічне жахіття. Тільки все ніяк не вдавалося прокинутися.

   Леся посміхалася, бо звикла ховати все за жартами, насправді ж їй і самій було страхітливо. Вона ніколи не губилася в бойових діях, але там все було зрозуміло, також страшно, але зрозуміло. Люди застосовували зброю, зброя несла ураження, все логічно. А тут… логіки, законів і правил не було.

     Поліна йшла поруч з Матвієм і також роздивлялася установку.

     – Вона вся проржавіла, – мовила Поліна. – Метал піддався атмосферній корозії всього лише за один рік, так не може бути… Тим більше, що клімат тут переважно сухий...

    Матвій вже відмітив це про себе і нічого не відповів. Тут все так, як не може бути

    Вежа знову протяжно простогнала.

    – Вона руйнується, – сказав Петрушевич, порівнявшись з ними на шляху. – Або щось прискорено її руйнує.

    Поліна подивилася на полковника, розтулила уста, щоб сказати щось, але так і не сказала.

    Група йшла у відкриту, не приховуючись. Дозорні уважно вдивлялися по сторонам, але навкруги нікого не було. За весь час вони так і не зустріли жодного живого чоловіка, крім Андрія. Ну і крім того, хто зробив постріл в лісі, але хто це був, вони не бачили. Матвій вирішив, що вони пройдуть поблизу на зворотному шляху, розвідають, хто там стріляє по лісам.

    Через годину вони вийшли на буровий майданчик.

    Вежа віддала черговий акустичний салют, який скреготав по  нервам.

    – Ну, панове науковці, – мовив командир, – який план дій?

    Поліна зняла рюкзак і пішла в бік установки. Бігмак поспішив за нею. Петрушевич також скинув рюкзак, але залишився на місці і обдивлявся вежу знизу до верху. Науковці обійшли майданчик і повернулися до інших членів групи.

   – Дайте нам добу на обстеження, – сказала Поліна. – Потім свердловину потрібно закупирити.

    Матвій оглянувся, вибираючи місце розміщення. В приміщеннях напевно були трупи.

    – Я знаю де вільні приміщення, – Поліна вказала в бік ангара, що розташовувався поодаль, в самому кутку майданика. – Там лабораторії і оранжерея. В деяких з них стовідсоткового нікого не було.

    – Ти була тут до аварії? – запитав Матвій.

    – Звичайно, – відповіла Поліна. – Останнього разу поїхала звідси увечері перед катастрофою.

    Бігмак здивовано оглянувся на неї. Його більш за всіх вразила ця новина.

    Науковці не втрачали часу, і відразу, як тільки занесли речі до колишньої оранжереї, приступили до вивчення навколишнього середовища. Вода в калюжах, повітря, ґрунт…

    Лана,  як мінер групи,  обстежувала бурову. Їй допомагав Петрушевич. Сам визвався, по своїй службі він стикався з піротехнікою і міг підказати щось толкове. Решта обживала приміщення. Само собою, було виставлено сторожову охорону.

    Вінні обстежив територію і знайшов колодязь. Також обстежив господарчі приміщення і притягнув два залізних відра повних прозорої води.

    – Живемо, командир, – весело мовив він. – Не знаю, як на рахунок пити, але вимитись у гарячій воді сьогодні буде забезпечити.

    Бігмак, що заскочив в цей час до місця розташування за якимось своїми речами, зачерпнув склянку із одного відра і всипав туди дрібку одного із своїх порошків. Скалатнув склянку – вода набуло блідого блакитного кольору.

   – Можна пити, – кинув він і побіг до своєї керівниці.

   – Можна пити, – з авторитетним видом заявив Вінні командиру. Сам зачерпнув із відра, але про всяк випадок воду спочатку понюхав.