Жити після...

розділ 2.14.

Розділ 2.14.

 

   За столом із експедиційною групою залишись дорослі представники табору (крім трьох підопічних Марти, вона була присутньою сама). Діти крутилися поруч, займаючись своїми справами, але так щоб чути дорослих. Новина, яку принесли нові люди не аби як зацікавила малечу.

   Іванич заради такої події приніс пляшку вина і бутель домашньою кріпкої.

Гості тільки ввічливо пригубили, вдячні за доброзичливість господарям. Крім Скорпіона, той відразу випив склянку і мовчки їв не вступаючи в дискусію.

    Господарі розпитували про те, що відбувається за межами зони аварії та про її наслідки. Гості ділилися інформацією, якою володіли. Втім про свердловину Матвій із Поліною вирішили поки що не розповідати.

    Звісно, розмова сама собою підійшла до питання евакуації поселення.

    Виникла довготривала пауза. Мешканці Порогів задумались кожен над своїм.

    – Я залишуся тут, – Артем вперше виголосив хоч щось за увесь час розмови.

    – Чому, Артеме? – здивувалася Олена, співмешканка Сергія.

     Артем тільки підняв на неї важкий погляд. Він вмився, але на обличчі все ще проступав вираз черепу зі сльозами. Олена потупилась.

    – Я залишаюся, – твердо сказав хлопець.

    – Я також лишуся, – мовив Іванич.

    Віра Іванівна розгублено подивилася на нього, але нічого не сказала. Вона підсвідомо переклала відповідальність за прийняття рішення на чоловіка, але коли той рішення прийняв – засумнівалася.

    – Якщо ми вийдемо звідси, – задумливо проговорив Максим, – ми зможемо сюди повертатися, коли захочемо?

    – Буду відвертим, – відповів йому Матвій. – Не думаю, що це буде так просто. Зона аномалії оточена військовиками і правоохоронцями. Люди бояться. І керівництво боїться також. Причини не вивчені і ніхто не знає, чого чекати далі, тому вхід і вихід закритий в обидва боки.

   – Тобто виходить так, – вів далі Максим. – Якщо ми залишимося тут, коли ми вже знаємо, що за двісті кілометрів світ залишився таким, як був, то в нас є вибір вийти звідси чи лишитись. Але якщо вийдемо, то тільки в один бік?

    Матвій тільки розвів руками.

    Максим пригадав останній день перед аварією. Згадав свої думки, про нове життя і сам для себе зрозумів, що якби аварії не трапилось, то він так би й не побував на природі, так би й не почав здоровий спосіб життя. Він би так і працював на своїй роботі із вихідним в середу, запливав жирком перед гаджетами, мріяв би про щось інше та нове і нічого при цьому не змінював.

    Він зустрівся поглядом з Лізою. Та потисла одним плечем – «я не знаю».

   – Ми залишимося тут, – прийняв рішення він.

   – Ми вийдемо з вами, – відразу сказала Олена, їй неймовірно хотілося повернутися в світ до людей.

    Сергій промовчав.

    Марта мовчала також, але для себе рішення прийняла. Їй подобалося бути господаркою трьох безсловесних прислужників і за межами зони такого не буде.

   Віра Іванівна вагалася. Їй би й хотілося вийти, але вона вже не уявляла життя без Іванича.

   – Втім за нас діло буде, – сказала Ліза. – Так чи інакше ми самі вирішимо, що нам робити. Питання в другому. Що робити з дітьми?

   – Звісно їм потрібно йти, – вигукнула Олена. І коли її ніхто не підтримав, звернулася до чоловіка. – Дітям потрібно йти звідси, Сергій скажи, ти ж педагог. Їм потрібне нормальне життя. Їм потрібні нормальні умови і нормальна освіта…

   – Нормальна освіта? – перепитав той. Сергій був добрим педагогом і мав тепер великі сумніви щодо нормальності загальноприйнятої освіти.

   – Так, звісно…– почала Олена, але не закінчила.

   В таборі раптом стало зовсім тихо.

   Діти, що копошилися поруч замовкли і повставали зі своїх місць, якщо хто сидів. Дорослі всі повернулися в один бік. Із темноти, наче привид, виплив чоловік в чорному із карабіном через спину.

    – Думаю, діти приймуть рішення самі, – мовив чоловік і спираючись на палицю, ледь припадаючи на одну ногу, рушив до столу.

    Артем усміхнувся один кутиком роту.

     Наталка зіскочила зі свого місця до чоловіка, обійняла і поцілувала. Він ледь провів долонею по її спині і легенько підштовхнув до столу. Вона, полегшено посміхаючись, зайняла своє місце. Андрій залишився стояти, спираючись на палицю.

    – Діти зроблять свій вибір самі, – повторив він. – Але перед цим ми маємо без будь якої  упередженості надати їм повні роз’яснення...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше