Історія восьма: Як прийшло, так і пішло

  У вже згадані радянські часи практикувалося заохочування молоді йти працювати на шахту. Різні підприємства влаштовували своєрідні «дні відкритих дверей», на яких агітували потенційних працівників, намагалися залучати якомога більше нових послідовників.

  Шахта – виробництво досить специфічне. З одного боку, якщо «на горá» видається якісне вугілля в достатньому обсязі, виконується план, і загалом всі дільниці працюють, то й заробітна платня стає відповідною та можна непогано заробити на булку з маслом.

  Але є і зворотній бік. Підвищений ризик життям, багато шкідливих та небезпечних умов праці, високі показники виробничих травм та смертельних випадків. До некомфортних умов відносяться і дихання пилом, і висока температура під землею, підвищений шум та вібрації, високий тиск на глибині. Небезпечними для здоров’я та життя шахтарів є велика кількість працюючих машин і механізмів, вибухонебезпечні вугільні шари, раптові викиди газу та вугілля, обвали у виробках та ще дуже багато чого іншого.

  Тому, зрозуміла річ, що на небезпечне виробництво заохочували більше молодих хлопців, бо робітники на шахти потрібні здорові та сильні, особливо коли ця промислова галузь набирає обертів.

  Ось саме з такою важливою місією помічник директора за кадрами та побутом, вже трохи знайомий нам своїм почуттям гумору з попередньої історії, Півень Олексій Іванович, поїхав до Одеського військового округу. Метою цього відрядження зазначалося вербування хлопців, які демобілізувалися. Молоді та сильні, щойно після армії, без конкретних життєвих планів. Невичерпне джерело потенційних добротних шахтарів.

  Зібралася велика аудиторія дембелів, парубки, що планують будувати своє життя, уважно слухають статурного чоловіка в костюмі, який віщає про світле майбутнє та непомірні заробітки. Всім кортить почати володіти власними грішми, зіграти бучне весілля, остаточно стати повноправним дорослим представником суспільства. Помічник директора розповідає про велику кількість пільг, що на них чекають. Підземний стаж дає і право на вугілля, щоб опалювати житло, а в разі проживання у квартирі, повернення грошей за сплату опалення. Пільги на вступ до вищих учбових закладів для них та їхніх діточок. Скорочений строк праці до пенсії. Суцільна романтика та привілеї. Звісно між строчок було зауважено за сумлінне додержування правил безпеки, бо це ж серйозне виробництво. Мимохідь зазначив про шкідливі умови праці, але одразу підсолодив нагадуванням про належну зарплатню.

  І тут цей хитрющий лис дуже невимушено зауважує:

  – Тільки нам таких працівників не треба: прийшли, рік поробили, на автівку зібрали, та й пішли. Ми шукаємо відповідальних людей.

  Але хто там його далі слухав? В натовпі невтримних бахурів побігло шепотіння, всі почали натхненно обговорювати солодкі веселкові перспективи. Подумки кожен хлопець вже їхав на новенькому «Жигулі». А задоволений Олексій Іванович тихенько посміхався вдалому ефекту. Та подумки потирав долоні, бо поїздка виглядала вдалою за уловом.   

  Всіх бажаючих запросили приїхати для оформлення на роботу. Працівникам шахти надавалося житло в гуртожитку, тому майже вся аудиторія слухачів в назначений день стояла з аркушиками-заявами біля будівлі, де розташовувався відділ кадрів.

  В очах хлопців майоріли різнокольорові автомобілі. Вони завзято переговорювалися та потихеньку знайомилися, бо ж знали, що працюватимуть тут більше року. Вочевидь, що після машини, з такими грошима можна було б і про будиночок подумати та ще багато про що.

  Поруч з відділом кадрів знаходилася нарядна ШБУ. Шахто-будівельне управління, хто, може, не знає. Звичайний робочий день, це для хлопців він  осяяний ореолом безбентежного майбутнього, а для шахтарів не відбувалося нічого чарівного. На перекур вийшов заступник головного інженера Медецький. Сутулий, сухоребрий дядько, з чорними, мов підведеними жіночим олівцем, очима. На вигляд типовий шахтар.

  Новобранці враз збагнули, що перед ними досвідчений гірничий. Зчорнілі вугіллям очі це явна прикмета підземного робітника. На нього посипалася купа питань, один перед іншим хлопці намагалися дізнатися, що на них чекає, уточнити те, що цікавило. Вони галділи та старалися перекричати один одного, щоби цей представник вугільної промисловості відповів саме на потрібне питання.

  А тому що? Бачить – молодняк, тихенько посміхається собі у вуса. Радо відповідав цим «залепухам», розповідав, що робота добра, та й платять дійсно непогано. І нарешті, хтось таки задав корисне питання: «На скільки це небезпечно?»

  Медецький затягнувся, повільно озирнув натовп «молодих та перспективних», покволом видихнув сивий дим і з байдужістю в голосі підрахував:

  – Вас тут скільки приїхало? Десь п’ятдесят? Та-а-ак, а сьогодні дванадцяте… До кінця місяця, думаю, вистачить.

  Яким же невиразним було здивування та розчарування Олексія Івановича Півня, коли він дізнався, що з його величезного улову не залишилося і десятку заяв на роботу. Як прийшло, так і пішло.