Історія одинадцята: Нанотехнології

   Мій тато і чоловік його сестри кликали один до одного «шурин», хоча фактично шурином є тільки мій батько, бо як уточнює визначення складних стосунків свояцтва – «брат дружини є шурином». Водночас він же є свояком, а також шуряком та шваґером. Довічна плутанина з цими новоприбулими до родини, стільки їх, далебі! Зі свекрухами та свекрами, тещами та тестями ще якось люди орієнтуються, а от з рештою – сама плутанина. Дівер та зовиця, вона ще також є шваґровою, синова та братова, ятрівка та свояки, а ще стрий зі стрийною, та вуйко з вуйною. Голова обертом! Не дивно, що люди називають новоспечених родичів невпопад, але це навряд, хто може засудити або виправити, бо ще знайди експертів-свояцтвознавців!

  Коли, «шурини» приїжджали до села, роботи навалювалося прірва. І то є зрозумілим, бабуся потребує на допомогу, а тут у нагоді чоловіча сила прибула. Щасливою нагодою треба скористатися на повну. І починалося залежно від сезону: накосити сіна, нарубати дрова, накопати картоплі, принести колоди з лісу, забити свиню (курей, качок, кролів, теля або ще якогось представника сільського господарства). Полагодити чи збудувати. Для цього також у фантазії не було видно обріїв: крільчатник, курник, сарай, льох, криниця тощо. І не забуватимемо, що усі приладдя для гігієнічно-особистих справ здебільшого знаходяться надворі, відтак потребують постійного догляду та оновлення.

  Якось бабця доручила «шуринам» пригнати теличку від сусідки. «Сусідка» виявилося поверхневим поняттям, бо в селі – усі сусіди, навіть якщо «сусідять» з протилежних боків вельми не малого села. З’ясувалося, що молоду корівку треба пригнати через невеличке поле. Хоча скоріше це велика горбиста галявина, прикрашена запашним різнотрав’ям та розсипом стиглої суниці, наче хтось пацьорки ненароком розірвав, і тепер намистинки червоніли з-під листячка.

  Теля чи то було впертим, чи то наляканим і йти з двома незнайомими чоловіками відмовлялося. Але ж це міські хлопці! Знайомі з усіма науковими дослідженнями, технічними новинами та останніми технологіями у будь-якій галузі.

  Чого тільки коштувала інноваційна будівля душової кабінки на подвір’ї. Звичайно, типові мешканці великих міст є розпещеними у питаннях облаштунків цивілізації та побутового комфорту. Мало хто може уявити туалет, до якого, по-перше, треба бігти через пів городу при будь-яких погодних умовах (зранку можна заробити пригоду на кшталт «як я добирався по нужді ухиляючись від блискавок» або «як у сорокаградусний мороз розчищав сніг до поясу»), а по-друге, в якому конструкційно не передбачалося такої невартої уваги дрібнички, як двері. Так вранці з фортеці усамітнення можна спостерігати мальовничу природу та Грисюків, що порпаються з картоплею чи буряками на своїй ділянці. Про зворотню картину думати не хотілося. Нам нема чого приховувати! Геть сором’язливі думки!

  Вочевидь під цим гаслом будувався і душ. Справа в тому, коли мій дядько (вже згаданий один з «шуринів») робив, так би мовити, душову кабінку, то матеріал якось несподівано закінчився, десь вийшов прогріх в інженерних розрахунках. Тому двері закривали тебе лише до поясу, причому зверху закривали, а нижня частина залишалася на огляд. Огляд у прямому сенсі, бо, щоб далеко не носити воду, споруду засновали біля криниці при дорозі. А що? В такій душовій все одно обличчя того, хто миється, не видно, то чого стидатися? Статева належність, правда, була на загальний розсуд, та це дрібна ціна за настільки нечуване раювання та шматочок гігієни та цивілізації. Далеко не кожне подвір’я могло похвалитися таким шиком як душ. Наприклад, ми, коли гостювали у селі, до його появи, милися у жерстяній балії, що півдня грілася на сонці.

  Так от рішенням нестандартної ситуації з телицею виявилося наступним: мій тато тягнув бідолашну тваринку за мотузку, а «шурин» позаду гавкав, зображуючи з себе злого собаку, щоб підгонити вперте створіння. На півдорозі теличка з переляку скочила ногою батькові до калоші, бо це ж село, одежа і взуття використовуються такі, щоб зручно та не шкода. То так вони й виповнили бабусине доручення: мій тато, який біг нога в ногу з корівкою, розділяючи з нею чобіт, та «шурин», який завзято та старанно гавкав на обох, біжучи позаду.

  Сусіди, хто став свідком нетривіальної ситуації, ще довго жартівливо нагадували бабусі про винахідливих хлопців з великого міста.