ПЕРШОКУРСНИКИ

    ПЕРШОКУРСНИКИ

   ________________________________________________

      Конотоп- невелике провінційне історичне місто, яке розташовано недалеко від берегів річки Сейм, що несе свої води через всю територію Сумської області і впадає в Десну, а та , в свою чергу, вливається в Дніпро – і все то тече, піниться  і  біжить аж до синіх вод Чорного моря.

   Саме місто с околицями нараховувало десь близько 100-150 тис. людей, які кожного дня вишикувались в черзі єдиної трамвайної лінії для того , щоб добратись на завод, в контори, в школи і технікуми, які  були центром освітянської роботи конотопчан.

      Одним із них був і є – індустріальний технікум, який потім став індустріально- педагогічним. Правда, ніхто не розумів – для чого приліпили оту приставку «педагогічний», але якщо вже педагогічний – то нехай так воно і буде..

      Будівля технікуму – цегляний двоповерховий  будинок мабуть іще довоєнного періоду, який колись був медичним училищем, розташувався якраз  на розі вулиці і площі , що носила звучну назву Конотопських дивізій. Зовсім недалеко від будівлі технікуму розташувався електромеханічний завод, а рядом з прохідною розташувалась заводська їдальня, де часто обідали студенти – в тому числі і Антон.

      Завод мав спортивний зал і цей факт дуже сподобався Антону, як і його новім товаришам. Зал мав площадку для баскетболу і трибуни, на яких час від часу збиралися  глядачі і вболівальники. В цьому залі займались боротьбою і іншими видами спорту. Дорога до спортзалу студентам технікуму була відкрита завжди.

      З протилежного боку технікуму , через дорогу, на перших поверхах розташувались магазини, а далі за житловими будинками – місцевий ринок, на якому постійно снували люди між рядами крикливих  продавців, які з торбинками і  сумками зштовхалися біля прилавків намагаючись першими добратись до свіжого м’яса, яке ось тільки но підвезли.

      Десь за ринком, зовсім рядом, прилаштувалася водонапірна башня, хитрі металеві сплетіння якої створювали міцну основу, а далі – високий цегляний паркан конотопської буцегарні.

        Був ранок.

     Десь недалеко прокукурікав перший петух, і заспаний господар не поспішаючи вийшов  із свого будиночку якраз напроти універмагу, який зручно розташувався через дорогу напроти прохідних воріт ринку.

• Чого репетуєш? Шо , не спиться? – незадоволено рявкнув господар, закрив двері і знову зайшов в будинок,  - розкукурікався... людей будить...

 Із-за горизонту, над містом, над площею Конотопських дивізій, над дахом технікуму підіймалось сонце, яке ласкаво облило всіх конотопчан , їх будинки, півнів і собак – всім дарувало воно тепло і свою ласку.

       Дзенькнув і із-за рогу появився перший трамвай на вузьких коліях, швиденько пробіг через площу і зупинився на протилежному боці. Люди валом посунули із його черева і гуськом потягнулись хто куди – одні на ринок, інші на роботу, а Антон із друзями – в технікум.

       Студенти весело, як ота стая горобців, радісно і безтурботно щебетали, обговорюючи подіє минуло дня. Пари почались рівно в дев’ять годин. У всіх аудиторіях  відчувався ритм життя. Раптом  голосно якось настирливо задзвенів дзвоник на стіні  головного входу на другий поверх і студенти, як оті пташенята, весело і гамірно вивалили в коридори, на вулицю, в буфет за слойками по 10 копійок.

     У Антона був урок фізики. Аудиторія фізики , а точніше – клас фізики, розташувався  десь в глині будівлі  на першому поверсі . Молодий симпатичний викладач,  ненабагато старший за своїх студентів , з азартом розповідав закони фізики. Формули просто народжувались під його рукою на дошці, а студенти, як зачаровані, з захопленням слухали і намагались  второпати оту всю грамоту.

      Антон  іще із школи любив фізику, завжди з цікавістю проводив досліди в школі і тепер лекція оцього молодого вчителя його просто захопила. Антон сидів за другим столом під вікном, що виходило у двір і бачив як на гілочках дерев стая горобців обговорювала свої проблеми , вирішувала свої задачі. Формули кінетичної і потенціальної енергії, швидкості і прискорення – всю оцю науку він сприймав із захопленням і бажанням.

     Рядом із ним сидів його новий товариш , місцевий конотопчанин, молодий симпатичний завжди з посмішкою на вустах хлопчина, який теж активно приймав участь в обговоренні теми занять і вирішенні задач. Його незвична манера спілкування зразу як магнітом притягнула Антона, а звали його Володя. Стрункий, підтягнутий, уважний і  сконцентрований на роботі він  легко і просто вирішував задачі і давав відповіді. Багато років мине, а ця іскорка в очах Володі збережеться назавжди. Оті бісики, які грали в його сіруватих очах, сподобались Антону і між ними зразу встановилась приязнь і відчуття поваги. Це потім він , Антон, буде його свідком на весіллі, це потім вони через багато років, як тоді колись, коли були молоді, Антон знову впіймає оті бісики в очах Володі і , не зважаючи на відстань, води завжди залишаться такі ж , як тоді були – молодими в душі , юними і серцях, близькими по духу друзями.

• Зачекайте, хлопці!  Може відмітимо  наше зарахування – ми ж тепер студенти – статний, стрункий чорнявий західняк  запитливо дивився на своїх нових друзів і добавив, - скоро обід..
• А чом би і ні .. Пішли в заводську їдальню!