10 глава

Не треба було йти на те весілля. Але мама хотіла піти, а Саша не міг відпустити її одну, в її віці. Звичайно ж він розумів, що зустріне там Аню, але не очікував, що побачивши її у тій сукні, з розпущеним волоссям, наче помолодшавшу, відчує, ніби йому дали під дих.

Вона спілкувалася зі знайомими, на її обличчі була посмішка, а очі випромінювали тепло. Ці її очі з минулого, глибокі, теплі, в які хотілося поринути. Скільки років вони йому снилися, поки йому вдалося її забути. Скільки його ламало від неможливості бути поруч з нею.

Вона ніби була частиною його, і його нутрощі зводило від болю, коли вона вибрала не його. Хотілося закинути все, навчання, майбутнє і рвонути куди очі дивляться, подалі від себе. Йому коштувало величезних зусиль, щоб не опустити руки і не опуститися самому.

Потім заспокоївся, все затяглося пеленою часу. Він пам'ятав, але все було далеко, не боляче.

І ось Аня знову з'явилася в його житті. Така ж красива, тендітна і бажана. Роки зробили її лише жіночнішою.

Він дав собі слово, що більше не дасть їй пробратися так глибоко, триматиметься подалі від неї. Але кожна зустріч була справжнім випробуванням для його сили волі.

І ось на весіллі, він не зміг не зреагувати, коли побачив її, коли вона виривалася з рук Миколи, коли з благанням дивилася на всі боки, немов шукала поглядом його, Сашу.

І стояв потім біля її воріт, так недоречно згадуючи, як хотів поцілувати її колись.

Треба щось робити, він відчуває, що все виходить з-під контролю. Можливо, рідше приїжджати, щоб було менше можливостей зустріти її.

Так, треба взяти відпустку та поїхати з Людою відпочивати. Відволіктися, отямитися.