14 глава

Сьогодні вже п'ятий день, як мама знаходиться в лікарні. Її лікар каже, що через два дні вже відпустить її додому.

Біля палати мене зупинив Борис Євгенович, він іноді заходить у палату з лікарями, що лікують пацієнток, ну і заграє зі мною жартома. Мене це не турбує, бо він це не серйозно, у нього такий характер – легкий і веселий.

- Здрастуйте, Аня. Як там ваша мама?

- Все добре дякую. Скоро вже заберу її додому.

- Це тішить, хоча шкода, що вже не бачитиму вас.

Я посміхнулася, не знаючи, що сказати на цю ввічливу люб'язність з його боку.

- Ань, а давайте сходимо кави з вами вип'ємо? В обідню перерву, у буфеті на першому поверсі. Ви ж на весь день приїхали, як завжди?

Я була у скрутному становищі. Він завжди такий позитивний, приємний чоловік і зараз запрошував мене в такій дружній манері, що мені дуже ніяково було відмовлятися. З іншого боку, я була впевнена, що якщо жінка чоловіка не приваблює, хоч трохи, він не виявлятиме до неї ознак уваги. Це означає, що мені категорично не можна погоджуватися, щоб не дати йому привід вважати, що я відповідаю йому взаємністю.

До відділення увійшов Саша і пішов у наш бік.

- Борю, я тебе шукаю, - зупинився біля нас. - Доброго дня, Аня.

- Олександре Миколайовичу, ну хоч ви, на правах колишнього однокласника, скажіть Ані, що сходити попити кави в моїй компанії, це не така вже й погана ідея!

Саша уважно глянув на мене.

- Вона доросла, вільна жінка, сама може приймати рішення, - сказав спокійно.

- Вибачте, але мені треба йти, - сказала я, не звертаючись до когось конкретно і пішла до маминої палати.

А увечері я запізнилася на автобус! Від досади та безвиході ситуації сльози виступили на очах.

Я повернулася до лікарні і не знаючи, що робити, сіла на одну з лавок, що були на території. Тоді, коли маму привезли до лікарні, для мене зробили виняток, залишивши ночувати, мабуть, я була в такому стані, що вони не наважилися мене вигнати. Але я не можу це робити щоразу.

Схоже, доведеться їхати на залізничний вокзал, там можна винайняти кімнату для ночівлі.

*****

Саша йшов додому сьогодні пізніше, ніж зазвичай. А завтра з ранку треба ще заїхати в аеропорт, зустріти Люду. Хоч вона й була засмучена, коли він їхав, але зараз повертається цілком задоволеною відпочинком.

Проходячи через двір лікарні до своєї машини, ковзнув поглядом по лавці, на якій хтось сидів у сутінках.

Аня? Що вона робить тут так пізно?

Підійшов до неї, вона здригнулася, побачивши його.

- Аня, чому ти тут у такий час? Чому не поїхала додому?

- Я спізнилася на автобус, - сказала засмучено, але глянувши на нього, поспішно додала: - Але мені є де ночувати, зараз вже туди вирушаю.

- Де ти ночуватимеш?

- Ти ж все одно не знаєш усіх місць та всіх людей у ​​цьому місті.

Він зрозумів, що вона намагається уникнути відповіді.

– Аня! Де. Ти. Будеш. Ночувати.

Вона скрушно видихнула.

- На вокзалі..

Він підняв голову вгору і заплющив очі.

- Так, піднімайся, я відвезу тебе додому.

- Ні-ні, не треба! – злякано заговорила вона. - Вже пізно, щоб їхати так далеко, до того ж, тобі завтра на роботу, я не хочу що б ти гаяв на мене свій час.

Сашко шумно видихнув, далі вже не слухаючи.

- Сідай у машину, - м'яко сказав він.

Аня, з нещасним обличчям пішла за ним.

Їхали в машині мовчки. Саша справді втомився, але він не міг не подбати про неї.

Глянув на Аню, вона сиділа у напруженій позі, дивилась у вікно, втиснувшись у велике чорне сидіння його машини. Йому було приємно їхати в тиші, темною дорогою, з нею вдвох.

- Саша, - порушила вона мовчанку. - Мені дуже ніяково, що я порушила твої плани.

- Нічого, у мене сьогодні якихось конкретних планів не було.

- І перед Людою незручно.

- Її немає зараз, вона завтра прилітає із Болгарії.

- Ясно, - вона видавила з себе посмішку і продовжила дивитись у вікно.

Коли висадив Аню біля будинку, вже була ніч. Саша вирішив не повертатися назад, а заночувати у мами. Тільки завтра він не встигне до аеропорту. Скрипнув зубами, уявляючи, як Люда відреагує, коли він скаже, чому не зустрів її.