17

- Це все мені наснилося, так? – тремтячим голосом запитала вона.

- Нажаль… - хлопець опустив голову.

- Радо. Я його вб’ю.

- Як ми могли це прогавити?

- Не знаю. Не знаю! Але явно не він один це зробив!

- Хтось з верхушки допоміг звичайно.

В палаті повисла глуха тиша. Вони дивилися один на одного розуміючи, що скоро прийде кінець.

- Я не хочу тут залишатися. – схлипуючи мовила Обрієтта. – Я усім приношу лише смерть. Моя ненависть і цікавість вбиває усіх кого я люблю, але я не можу інакше! Тепер я не можу просто лежати в лікарні, смерті моїх близьких і друзів не варті тиші.

- Є лише один варіант…

- Вийти сам на сам…

- Так… І це буде правильно. Проте, вийдеш не ти. Я сам вирішу все з Хазаром і Х’юго. Прийшов час звести і мої рахунки.

- А Радо?

- Не Радо, за гріхи батька відповість його син.

- Рік не знав, мабуть, він ніколи би не пішов на таке.

- Можливо ми не все знаємо.

За вікном полився дощ. Почалася сильна гроза. Небо затягнулося густими, чорними хмарами. Палата просякла сірістю. Дівчина більше не могла сидіти склавши руки й дочекавшись лікаря одразу подалася додому. Гроза все не закінчувалася. Довго не чекаючи, вона подзвонила Ріку, та той лише скидав усі її дзвінки, а коли підняв то навіть не дав сказати й слова, мовби : чого стільки надзвонювати?

- Він явно щось знає. – зауважив Арда.

- Так, але що саме.

- Ниточка до ниточки. Моя думка: скоріш за все старого мають шантажувати, інакше, які порахунки в нього могли бути зі старою за стільки років?

- Не знаю, проте, знаю одне – я впевнена, що мою сім’ю зрадив тоді саме цей старий і зараз він таки видав себе.

- Чим видав? – при підняв брову хлопець.

- Я знала, що коли ми почнемо копати, то обов’язково спочатку зашариться вбивця, а не замовник. Я спеціально після розмови з тобою ввечері розповіла йому все. Скажемо: я знала, але мала сумніви, після розмови він почав заїкуватися, різко кинув трубку. Рік писав мені довгі повідомлення з погрозами, що дізнавшись хто вбив моїх рідних, вбивця вб’є й мене.

- Значить ти зіграла в гру.

- Так. Але не передбачила смерть. Подумала, обійдеться погрозами.

- Гаразд, що б там не було – це ще не кінець.

- Коли трохи отямлюся, поїдемо у відділок, все таки, як-не-як, ми свідки.

- Ти заявиш на старого?

- А що ще робити? Вбити його і Ріка? Повір, мені шкода його онучку як не крути. Тим більше, у мене є докази, що це зробив саме він.

- Ти записала розмову, коли говорила з старим?

- Так, але не цілу, проте, її досить щоб його посадити.

- Супер, тоді коли він буде давати свідчення, він або видасть замовника…

- Або замовник його прибере…

- Саме так!

- Гаразд, поїдемо десь через годину.

Прибувши у відділок Обрієтта зустрілася з прокурором і дала свідчення, та здивувало її те,що старий одразу викликав адвоката. Вони пересіклися біля кімнати допитів. Дівчина впізнала чоловіка. Цей адвокат колись працював з її батьком і дядьком. Він був людиною Х’юго, можна сказати його правою рукою. Отже, дійсно, або старого приберуть, або посадять разом з замовником. Проте, перший варіант звучить більш реально.

- Доброго дня, пані Обрієтта. – у дверях мовив адвокат не зупиняючись.

Дівчина лише глянула на нього здивованим поглядом, а потім вони з Ардою попрямували до виходу.

- Чого ти добиваєшся!? – на виході її за лікоть схопив Рік.

- Гей! Легше, хлопче! – заступився Арда.

- А ти взагалі не лізь! Доки тебе не було в Обрі не було жодних проблем.

- В Обрі чи у вас?

- Слухай, не ворушіть минуле, а те смерть і до вас дійде.

- Ти погрожуєш нам перед відділком поліції? – фиркнула дівчина.

- Ні, лише попереджаю.

Він ще раз оглянув їх з ніг до голови, а потім помчав у відділок. Прокурор, який вів справу, виявився розуміючою людиною. Вони навіть обмінялися номерами з Обрі. Тепер можна було видихнути, якщо все піде добре, то сьогодні вони позбудуться ще одного вбивці. Тим часом у відділку, старого заарештували, адвокат перед показаннями вирішив з ним поговорити за столом у кімнаті для допитів…

- Ви мене витягнете звідси? Адже витягнете?

- Послухай, старий. Ніхто не збирається тебе витягати, але скажу одне, якщо ти хоч слово пискнеш про пана Х’юго, не те, що твій син, а й внуку твою відправимо до матері під землю, ясно? Кажи, що хочеш! Бреши, як можеш! Нас в цьому ділі нема.

- Хм… Нема. А про підпал ферми Обрієтти ви вже забули?

- Про що ти?

- Усі листи, які писав мені пан Х’юго з наказами все ще зберігаються у мене і якщо ви мені не допоможете, то згорите разом зі мною.

- А я бачу ти за ці роки сміливості не мало набрався.

- Було від кого.

- Гаразд, зараз ти не будеш нічого говорити, придумаємо тобі алібі, для початку, а потім подивимось. – адвокат вже було хотів піти, та старий додав:

- Є ще дещо.

- Що ще хочеш? – обернувши голову при підняв брову адвокат.

- Ці листи я обміняю у пана Х’юго не лише на свою волю, а й на свою онучку.

- А не забагато ти бажаєш?

- Ні, я роками беріг їх чекаючи слушної миті. Вона настала. Вам не можна довіряти, проте, чим я гірший від вас?

- Добре. Буде так.

Після того, як старий дав показання прокурору звідкись з’явився свідок, який підтвердив, що в той ранок старий знаходився у своїй бібліотеці і як ні в чому не бувало продавав книги. Це ж саме підтвердив і Рік. Старого Радо відпустили і в ту ж мить прокурор набрав Обрі, щоб повідомити не дуже радісну новину…

- Мені дуже шкода, пані Обрієтта…

- Нічого. Дякую вам за все. – сумно мовила дівчина.

Обрієтта поставила слухавку й присіла на диван у вітальні. Арда якраз повернувся з магазину.