19

Заспокоївшись вона піднялася з підлоги, зібрала всі уламки від чашок, вмилася й вийшовши на двір стала чекати вечора, щоб знову глянути на зоряне небо. Лише воно – її спокій, бо воно мовчить і його мовчання замість тисячі слів - зцілює її. Це не можна назвати самотністю, бо серед тієї тисячі гарячих вогників у небі є і її вогник. Вони всі горять одне для одного – не очікуючи чогось взамін. Шкода, що з людьми не так. Близько півночі дівчина повернулася в будинок і навіть не повечерявши лягла, прийнявши снодійне. Зранку хлопець вже був у кабінеті Хазара…

- Що ж, я слухаю тебе, Арда. – опершись на крісло за столом й закурюючи сигарету мовив чоловік.

- З Обрієттою все скінчено. Блоку у неї немає – це я знаю точно. Я можу повернутися до навчання?

- Що ж… Закінчиш своє завдання – повертайся.

- Що ще!? – не приховуючи злості запитав він.

- Обрієтта була небезпечною для мене не лише тому, що їй належав блок, а ще тому,що вона – не законна онучка верховного Лорда, точніше, колишнього верховного Лорда.

- І що з того?

- А те, що він живий і якщо він з нею зв’яжеться, а він зв’яжеться, тому що почалася розруха навколо нашої шайки, то вона здобуде велику силу й імовірно, навіть, звергне нас.

- Хм… - голосно хмикнув Арда. – Так ось, яке завдання у мене було з самого початку.

- Ти повинен убити її – доки вона не вбила нас! – закричав Хазар кинувши сигарету на підлогу.

Хлопець витріщився на нього поглядом повним ненависті й стукнувши руками по кріслу, вийшов з кабінету.

- Які у тебе ще секрети, Обрі? – пробурмотів собі попід ніс він у дорозі.

Дівчина прокинулася о 12 годині й замовила їжу з доставкою. На дворі було сонячно і тепло.

- Я не можу далі так продовжувати. Пора забути про це все. Прийшов час перевестися на очне навчання, хоча б пізнаю інших людей. – мовила сама до себе вона.

Обрієтта звикла до страждань, тому чергова втрата й черговий біль у душі вже не лякали її й навіть не вибивали з колії. Вона навчилася жити з цим. Як то кажуть: щось знаходиш – щось втрачаєш. Жити одними стражданнями й сльозами нічого не дасть – не варто тягнути різне сміття в свою душу. У двері постукали.

- Мабуть кур’єр прийшов. – подумала вона й побігла відчиняти двері.

На порозі дівчина дійсно побачила кур’єра. Взявши свою їжу і оплативши, попрямувала на кухню, та розпаковуючи сніданок помітила дивного листа, прикріпленого біля чеку.

- Доброго дня, доню. Прийшов час розкрити тобі твою сутність. Твій дідусь вже давним-давно чекає тебе, сьогодні о 6 приходь у парк біля монументу дракона. Він буде там.

Обрієтта прижмурила брови нічого не зрозумівши. Одразу подалася за кур’єром, та він вже був далеко.

- Це помилка! Моя мама була сиротою, її батьки загинули, коли їй виповнилося 2 роки. – озвучила свої думки вона.

Все ж потрібно було піти й повідомити тих людей, які це написали, що це помилка і такого бути не може, та хвилювання все одно наповнювало душу. Вихідний день. Робити нічого. Обрі одягнулася й вийшла на двір. Домашніх улюбленців у неї не було, через постійну зміну житла не хотілося тягати їх за собою. Легкий вітерець колихав гілля дерев. Решту дня дівчина провела намагаючись зайнятися йогою і розслабитися, але нічого не допомагало. О половині 6 години Обрієтта вже була у парку біля монументу.

- Так багато людей. Цікаво, як він мене впізнає. – пробурмотіла собі попід ніс вона.

- Тебе легко впізнати! – за спиною почувся голос дорослого чоловіка вже при роках, дівчина здригнулася від раптовості.

- Це ви!?

Чоловік був у чорному костюмі й капелюсі з темними окулярами. Опершись поважно на свою напівзігнуту палицю він мовив:

- Хм… Можливо і я. Дивлячись на те, кого ти чекаєш.

- Сьогодні кур’єр випадково приніс мені листа із замовленням, та нажаль, вийшла помилка і отримати повинна була його зовсім не я.

- Чому ти так вирішила?

- Ну, імені не було, текст зовсім не співпадає з моєю реальністю. – дівчина простягнула листа чоловікові.

Він знявши окуляри, уважно оглянув його, а потім запитав:

- Тебе звуть Обрієтта?

- Так. Звідки вам відомо?

- Ось. – він повернув лист іншим боком і внизу дійсно дрібненьким шрифтом було написане її ім’я.

Через розсіяність і хвилювання вона навіть не помітила його. Її обличчя в мить зблідло, а руки затремтіли.

- Не може бути. Мої бабуся і дідусь мертві – як одні, так інші.

- Можливо, твоя матір хотіла щоб ти так думала. Давай присядемо на лавку, я все розкажу тобі. – кивнув головою чоловік.

Вони підійшли до першої ж лавочки, яка трапилася їм на шляху й обережно сіли.

- Послухай. Це може звучати дивно, але… Я, все таки, твій дідусь. – тепло глянув він на дівчину.

Обрієтта лише видихнула у відповідь й приклала руку собі до лоба.

- Ти не здивована?

- А чому мені дивуватися? Я стільки всього пережила, що тепер мене мало що й здивує у житті.

- Коли твоя мама була маленькою, ми віддали її одній жінці. Вона була доглядальницею у дитячому будинку й погодилася піклуватися про неї. Твоя бабуся загинула при родах, я мав дуже багато роботи і не справлявся з усім один, тому вирішив, що буде краще, якщо я здалеку дивитимуся як росте твоя мама. А ще… Я хотів вберегти її… Від лиха і можливо навіть від себе.