Частина третя

Топилися останні вже сніги

І їх струмки

Сріблясті скрізь дзвеніли,

А горобці в кущах нестримно цвіркотіли,

В деревах вже бриніли

Потужні соки до життя.

Не вибираючи дороги,

Змочивши наскрізь ноги,

Не йшов, а біг із школи Клим,

За ним малий Максим

Волочить торбу із книжками,

Ступаючи ногами

По Клима сліду-кроку.

Прийшла весна вже чотирнадцятого року.

Задихавшись, убігли в хату,

Гукнули голосно всі "тату!",

Карпо, почувши збудження таке,

За ними враз ввійшов 

І Клим тут заявив:

"Не піду більше я в ту  школу

- Приїхав знову

Інспектор з міста

І наказав мене у погреб посадити,

Бо не навчився добре 

По російськи говорити

І обізвав "малим хохлом”,

Об парту стукав він мене чолом,

А вчителю писав догану,

Що ганить він Росії шану,

Бо по російськи всі ці діти 

Давно вже говорити і писати

Мають вміти.

Малий Максим підтвердив це

І заявив, що коли виростуть вони,

Поб'ють інспектора за те

І виженуть з села,

Щоб справедливість вже була

У них у школі.

Ще Клим у батька запитав,

Чому інспектор заставляв

Нас рідну мову забувати,

Чому їх вчать співати

Про велич і покірність до Росії,

Про здравіє російського царя?

Навіщо Україна вся

Чужих царів повинна прославляти?

Невже вона не може мати

Свого царя,

Який би стримав росіян?

Тоді б інспектор, цей тиран

Ніколи вже не зміг би бути в школі

І всі б на рідній мові

Сміливо говорили,

І Бога би молили

За Україну і за волю в ній!

І знову Клим своє додав,

Коли б дорослим став,

То він би вже пішов свого царя шукати,

Який б  зумів повиганяти

Тих злісних росіян.

Карпо вже думав над словами,

Породжених дитячою душею,

Але він бачив вже за нею

Майбутню долю у синів,

Що засівалася безмежністю ланів

Їх почуттям до волі.

І батько так бажав

Великої  їм долі,

Але ніхто не знав,

Які шляхи готує їм життя.

В душі його таїлася журба,

Чи правильний в них шлях буде,

Щоб ні одне

З них кривду не ділило,

Щоб в душах їм не поселило

Їх вчинків до ганьби,

Щоб всюди і завжди

Лишались чесними людьми.

Усе своє життя

У праці непосильній

Дітей він вчив добра,

Поваги до простих людей,

До їх страждань в неволі,

До скривдженої долі.

А тут прийшла весна,

Яка з собою принесла

Нові турботи,

Крім чорної роботи

Не було видів на врожай,

- У полі вимерзла частина жита,

Бо сіяне було вже пізно вкрай.

Корпо в душі вже горював

- Сім'ю чим годувати,

Прийде зима  -  де взяти

Хоч того хліба для шести дітей?!

Малій Марії не стає вже молока з грудей,

Четвертий рік минав Явдосі,

А в хлопців знову ноги босі,

Коли ж на зиму стане зимно,

Не має ні одне кожуха.

Як важко б не було,

Нестиме сам своє ярмо,

Своїх синів до школи буде посилати,

В ріллі в шлию себе він буде запрягати,

Але ніколи не дозволить забирати

Дітей своїх із школи.

Вони допитливі у нього,

У них прихований талант,

Коли ж візьмуть знання й крім того

Ще й переймуть життєвий гарт,

Тоді і проросте в них сила,

Якої ще не знав народ

І це буде для ворога могила,

А Україні прийде час для перемог.

Прийшли жнива,

Одна з найважчих це пора,

Робота вся

Лягала лиш на руки.

Через нестерпні в праці муки,

Жнива давали всім надію

На цілий рік.

Карпо носив снопи в засік,

Калина під копою

Малу Марію годувала

Й тихенько пісню їй співала,

Над ними тінню стало

- Колосся жита, що звисало.

Карпо з снопами зупинився,

На мить якусь він задивився

На материнське щастя, милу,

Усміхнену Калину

І серце огорнули почуття,

І відлягла від тіла втома.

Карпо завжди у полі, вдома

Калину шанував,

Перероблятись не давав,

Усе, що міг, на себе брав.

А по ночах

Від болю спини й рук,

Нестерпних мук

Не чуючи себе, стогнав.

Не спить Калина цілу ніч,

Над ним сльозу втирає,

Удосвіта запалить піч,

Карпо встає - вона співає,

Усмішкою його стрічає,

Погладить руку, поцілує

І був щасливий він завжди.

В повазі діти їх росли,

Так їм батьки несли

Той дух великої людини,

Який у них що-днини

Добром великим проростав.

Коли Марія вже заснула,

Калина серп взяла

І поспіхом пішла,

Вже ставши поруч із Карпом.

Вона своїм серпом

Стебельця жита підбирала,

А потім в жменю їх згортала

І клала ріжучи в снопи.

Так колосок за колоском

Вони у двох з Карпом

Все жали і складали,

За ними копи виростали

І шелестіла  лиш стерня.

Коли Калина підвелася над житами,

Вона побачила, як навмання

Малими босими ногами,

Не "доторкаючись" землі,

Біг швидко Клим.

Як чорний дим,

Тривога поповзла у душу

І серце матері кричало,

Воно вже відчувало

Якесь велике горе.

Не зупиняючись, сповна,

З далека Клим Кричав: "Війна!

А тата  забирають в військо скоро!"

Поля засіяло осінніми дощами,

Дороги грузли в болотах

І над Подільськими степами

Війни котився жах.

Жінки в роботі непосильній

Багато вдовами були,

У злиднях сироти росли.

Не спала дні і довгі ночі,

Від сліз втирала свої очі,

Калина, рук не покладала,

Хоч все зробити  не встигала

І твердила, зціпивши зуби:

"Ми жити будем!"

Їй діти разом помагали,

Усі у досвіта вставали

І працювали як воли.

Але вже більшечкі пішли 

Ще з вересня у школу,