Глава 2. Самотній шум вітру

Ну ось - робочі будні. Всі люди кудись постійно поспішають, не помічаючи що крім них є ще хтось, але це не важливо, головне в цьому всьому, що наше життя ж то проходить. Робота… дім … сім’я…,  все так знайомо…до болі. 
Лора, ще не встигла звити сімейне гніздечко,  її  затягувала щоденна рутина, все глибше і глибше . Не маючи ніякого особистого життя, вона з головою поринула у справи, ділові зустрічі, переклади та інші важливі речі, здавалося б на перший погляд. Чи важливі статки  на кінці  життєвої дороги  людини?Кожен сам в собі колись знайде відповідь. Так , Лора  ,почала вважати, що робота понад усе на світі! 
Рано вона поспішала у свій офіс, де її чекало купа паперів. Раптом роздався телефонний дзвінок. Це був Кларк.. Відносини у них за декілька місяців поліпшились, вони навіть почали обідати за одним столиком, а це вже щось значило для одного з них… 
- Привіт!ти зараз де?- запитав Кларк. 
- Привіт! НУ спитаєш!на роботу йду! до речі я й навіть не спізнююсь! 
- Все таки твоя пунктуальність ще не пройшла!я бачу!похвально. 
- Ну перестань!що у вас там? 
- У мене – нічого , а у вас  завтра буде  вихідний, якщо все добре пройде! 
- Як??Я не розчула? 
- Ні ! не розчули! У нас  буде важлива зустріч, потрібно не впасти у багно, один іноземець приїхав,ну давай приходь, я зараз під’їду,та все розкажу. 
Лора прийшла до пропускного пункту, почала шукати карточку,  аби її пропустили. Вона не  побачила, як біля неї стояв Кларк. Він, як ніколи був одягнений шикарно… 
 - Так так…жіноча сумочка, «все включено»,лишень одного бракує  -    порядку ! 
-  Ну де ж ця клята карточка?тепер певно буду стояти під роботою як клоун!Блін! 
Несподівано хтось легенько поклав руку на плече, та промовив : Це вже входить у звичку, знов забула взяти перепустку? Ну так і бути…впущу тебе з своєї ласки! 
- От який ти добрий, хоч до рани прикладай! – посміхнулась Лора. 

Двері відчинилися, і вони зайшли до офісу. 
- Ну що то за іноземець? Давай розказуй, може симпатичний?А як він виглядає?А забезпечений? 
- А тобі треба все знати? Все і одразу?! 
- Ну …а що тут поганого? 
- Поганого – нічого, але ти розчаруєшся!Тобі , думаю не сподобається , хіба що ти дівчаток полюбляєш… 
- Як ? я думала, то буде він…- насуплено глянула Лора на Кларка. 
- Ааааа… вже розмріялась, та? 
- Ох і вмієш ти обламувати! 
- Лоро…Лоро… 

В цей момент, відкрились двері, і зайшла  дівчина років  двадцяти трьох, з русявим довгим волоссям та приємною зовнішністю. 
- От і наші іноземці, засміявся Кларк. 
- Здраствуйте , я Еріка , надеюсь в будущем ваша компаньйонка 
- Ну звичайно, як без Вас  тепер то. Прошу за мною. 
- Ну давайте перейдемо до справи, я думала ви розмовлятимете англійською…- зніяковіло промовила Лора. 
- Я могу и так, моя мама била руской, а отець англичанин. 
Вони пішли до кабінету, та довго розмовляли. Через скло було видно,як вони один одому симпатизували і трохи фліртували. Згодом , Кларк  запропонував Еріці показати місто. Лорі ж надавав купу паперу з якими вона мала справитись до наступного дня. 
Як же я тебе люблю, просто вбити часом хочеться! 
Лора поглянула у вікно, де вони  стояли, вона побачила, як Кларк обняв Еріку , і їй якось стало не по собі ,немов по душі пройшлися гострим лезом ножа. Після того вечора у Кларка закрутився бурхливий роман. 
Лора нічого не розуміє… він же нудний , сірий, ну ніякий просто!!чого я почала про нього думати. Ну і тут не може  бути ніякої роботи. Думки…де він зараз? стоп , він мені взагалі то і ніхто… по суті ! чого це я? 
Пройшло кілька годин, і Лора не могла знайти собі місця: все думала про нього… 
Вже закінчився робочий день, а вона все не виходила…перебирала непотрібні папери, шукала куди піти , що ще зробити  ,в неї з’явився мандраж , вже темніло, потрібно було іти додому. Так не дочекавшись шефа вона попрямувала на звичну для неї маршрутку. У душі в Лори ніби все перевернулось, вона почувалась розгубленою перед своїм світом. Вона нарешті для себе щось зрозуміла, але те щось було одностороннім, на жаль . 
Довгий час маршрутки не було, а на таксі грошей не взяла..Халепа! 
Людей на зупинці ставало все менше і менше, і врешті – решт стало зовсім мало, лише четверо… 
До неї підійшла жіночка, і почала просити грошей, поки вона просила, то її менший синочок витягнув гаманець із сумочки, та втік в невідомому напрямку. Коли Лора схаменулась, то ні гаманця , ні жіночки не було…Без грошей, на іншій стороні міста, сиділа на лавочці та ревла  вона. Навіть телефон вкрали скотини! Ви за то поплатитесь! Шо  мені тепер робити? Якась катастрофа ціла!! Ночувати що, тут прийдеться? 
Ставало холодно, і вона вже добряче замерзла. В неї було два виходи, або йти по темних вулицях до найближчого відділку міліції, або іти помаленьку додому. 
Їй стало так погано, ніхто її не чекає крім кішки  вдома, та стін квартири, більш нікого …просто пусто…пусто у думках , пусті навколо слова. 
Вона  хотіла тепла від когось, лиш її втомлена душа просила світла та добра. її так боліла душа і щось у серці щеміло, вона не могла стримати сліз, бо вже довго тримала біль в середині…Як їй набридло жити так, як вона живе, хотіла б змінити себе, та нічого не виходило, стало все так байдуже…У неї було багато мрій та сподівань, та чомусь нічого не виходило, і коли вона зрозуміла, що кохає його було вже надто пізно…Треба було зціпивши зуби тримати біль, аби він не вирвався на зовні, та нічого не виходило..Лора вдавала, що в неї все просто чудово, але вона брехала самій собі, і навіть вона не вірила у свою неправду. Як їй жити далі?Адже вона втрачала його просто на очах… 
Під ранок вона прийшла додому, вона не хотіла нікуди іти…стомлена душа шукала світла, але не могла знайти і від цього ще більше боліло… 
Він її любить…а я?навіть вчилась не на те що хотіла, і жила чужим життям, я ніколи не пробачу собі тих помилок, які я вчинила! 
Лора, прийшовши до кімнати, замкнула двері, світло вже можна і не вмикати, почало світати. Який прекрасний світанок, а я ніколи і не помічала…Так  дивно, коли усвідомлюєш, що ти живеш даремно, і немає нікого поряд, немає почуттів, просто пусто… 
Лора лягла на ліжко і довго дивилась в одну точку, самотність поглинала її з середини. Депресія яку викликала вона сама ставала все прискіпливішою… 
Ох…- важко зітхнувши Лора , просто через втому заснула, навіть не перевдягнувшись. Настав ранок, сонце заглянуло у вікно..Раптом щось на неї як гепне…зняв! Няв!?…мур …до неї на ліжко вискочив кіт, і почав тертися об її обличчя, ніби хоче сказати, прокидайся!Скільки можна спати?Хочу їсти…їсти… їсти!!!Ледь відкривши одне око, Лора зігнала кота і закрила його назад. Та котяра настирливий: тихо виліз на ліжко і почав нявкати Лорі під вухо, вона знов рукою його скинула на підлогу. Рижик побачив, що по доброму не доходить. Він знову виліз , але на цей раз, тихо, підліз до лиця,почав тертися..тертися і… як вжере Лору за ніс…  
Лора почула різкий біль, відкрила обидва сонних ока, хоч сірники вставляй, та як робот піднялась із ліжка з котом. 
- Ну , рижий, я тебе комусь здам, поняв?Гадина така!Що за життя?!Рідний кіт поспати не дає…Горить тобі те їдло? 
- Мур,мур, мур…- кіт  ніжно почав тертися  об долоні Лори. Лащиться… 
- Ну,і як таке чудо здаси, та й як я без тебе?Єдиний донжуан , в моєму житті, якого я не можу вигнати з квартири. Ходімо ,вже  погодую тебе.