Глава 4.Вир почуттів

На наступний день, як і було зазначено в записці, Лора поспішала в парк, ясно світило сонечко, небо навіть стало якесь яскравіше, з’явилась посмішка на устах. Вона поспішала  до незнайомця так , що аж прибула раніше. І все в очікуванні сиділа на лавочці вдихаючи повітря літа, та милуючись як тремтить кленовий листочок у неї над головою. Задзвонив телефон.  
- Так…- сказала Лора. 
- Ти зараз де?  
- Я…На лавочці сиджу..А що? 
- Можеш піднятися? 
- Можу… 
- І ще одне…будь ласка підійди до мене назустріч … 
- Добре! А куди? 
- Ось просто піднімись, бачиш оту стежечку?Так іди туди…Добре? 
- Добре… 
Лора встала , і пішла в ту сторону , де їй казав незнайомець. І тут вона побачила, свого давнього друга, який давно виїхав до Мілану. Лора не могла повірити власним очам, адже цей хлопець був її першим коханням. В її серці щось зойкнуло…Він наближався все ближче і ближче. 
- Привіт!- лише встигла вона промовити, як він її обняв, та легко так чмокнув прямо в губи. А потім дістав з внутрішньої кишені свого піджака невелику квіточку.  
- Це тобі!- сказав так мило і в пів звука Роберт. 
Лора стояла просто ошарашена  таким поворотом подій. Вона стояла і не могла зрозуміти , що це відбувається з нею. Вона не думала ні про що,  їй так стало тепло на серці, ще трішки  і вона б кричала від щастя. Але,  щоб не показувати свої емоції, вона просто пару хвилин помовчала, а потім запитала його:  
- А …що це було? 
- Ну не знаю…А як ти  сама думаєш? 
- Ще нічого, просто… 
- Що просто ?- він взяв її руку в свою, поглянув Лорі в очі, які блистіли, як йому здавалось, від щастя. 
- Тепер просто нічого не буває, а тим більше якщо ти будеш біля мене…Знаєш, коли я поїхав, я довго згадував про нас. Пам’ятаєш, як ти казала, що я там знайду іншу дівчину…Так ні…я не зміг тебе забути. Ти мені подобаєшся з того часу як тебе зустрів. Давай пройдемося? 
- Добре, але все так швидко відбувається, що я не розумію, що зі мною… 
- Я також не дуже …але  мені це подобається: бути біля тебе ,тримати отак за руку, чути як б’ється твоє серце, обняти та не відпускати нікуди… Я зрозумів для себе, що ти просто для мене стала цілим світом, я крім,тебе,Лоро, нікого не бачу. 
- Справді?!Знаєш, я думала, що я якась ходяча катастрофа, адже в мене нічого не клеїлось. Я тепер не знаю, що тобі сказати…Вибач мене…я просто …я не знаю…все так раптово. І ти ..і він… 
- Він?У тебе хтось є? 
- Ні…Скоріше, це в нього є вона. А я так…просто ніхто. Ще одна закохана дурепа. 
Роберт подивився на Лору, яка ще б трішки не заплакала. Вона стиснула його руку, та підійшла ближче. Він побачив, як сльози спадали з її обличчя. 
- Вибач мені. Я не знаю, що мені робити далі. 
- Нічого . Я ж розумів , що за цей час ти могла знайти когось. І можливо мене  давно забула…Але знай: зараз я тебе тримаю в своїх обіймах, і  твою долоню у своїй руці, та не збираюсь її відпускати!Ти мене чуєш?!Я не хочу тебе втрачати знову. Я просто більше не  витримаю. 
Роберт  обережно провів рукою по її обличчі, витер заплакані очі, та ще раз ніжно поцілував.  
В той момент йшов Кларк із Ерікою , і вони бачили як Лора цілувалася із незнайомцем. Еріка помітила, що Кларк якось не знаходив собі місця, дивлячись на цю молоду пару. Він звик, що Лора постійно бігає за ним як песик. А тут таке… 
- Юку -  ку!Моє сонечко, що таке? Чого ти похмурнів? 
- Та так, нічого. І чого ти з своїм «ку-ку» причепилась, я тобі що якийсь дятел? 
- Ну як сказати… А ми сьогодні підемо в ресторан? 
- Не знаю, може. 
- Ну , якщо ні, то може даси грошеняток своїй киці на солярій? 
- Добре, але ти ж недавно була! 
- Ну і що?Краса требує коштів…і то не малих!Ти ж знаєш, що… 
- Давай привітаємось із закоханими…-  перебив Кларк. 
- Нащо? Ну , якщо ти так хочеш…ідемо, тільки от  грошеняток даси, милий? 
- Дам, дам..ідем! 
- Обожнюю тебе, чмоки - чмоки, тільки що на словах, а то в мене помада зітреться… 
Після того ,  Еріка з Кларком  пішли до «закоханої пари». 
В той момент Лора почувалась нарешті щасливою, в неї був такий піднесений стан, що їй хотілось кричати від щастя, бігати , стрибати, як маленька дівчинка. Невже вона нарешті забуде Кларка, невже нарешті вона буде справжньою, такою, як їй хотілося і такою, яка вона була завжди. вона полишила всі свої прикрі думки, і просто відпустила минуле життя. 
Закривши очі, вона почула як шумить вітер, як тріпоче листя, як  навколо чути шум міста, й машин. Проте ця мить була такою хорошою, що Лора не може її втратити… 
Підійшов Кларк із своєю пасією. 
- Ну, привіт закоханим!Лоро, і як ти це встигла, так швидко собі знайти хлопця?Мені здається, у тебе були з цим проблеми?- почав реготати Кларк. Його штовхнула Еріка, за сказане. 
- Це хто такий зарозумілий тут знайшовся?! – не витримав  Роберт. 
- А ти хто такий, щоб мені тут тикати?- обурився Кларк. 
- Так , годі вам, що на тебе найшло?- скрикнула  Еріка. 
- Розумієш, замість того , аби перекласти документи, вона тут гуляє із своїм..навіть не знаю , як його назвати!А я ці папери чекаю вже тиждень! 
- Та їх треба здати через місяць!Нащо вони вам зараз? 
- Раз сказав, значить треба, і тим більше,нічого пояснювати я своїм працівникам не зобов’язаний! 
- Щоб завтра вони лежали в мене на столі! 
З такою промовою, Кларк обернувся, взявся за  руку Еріки і попрямував в сторону ресторанчика. 
Лора обернулася здивовано до Роберта. 
Роберт дивився на неї теж з цікавістю… 
- Лоро , а що це було? 
- Не знаю, та й знати не хочу тепер. 
Кларк поїхав до себе додому сам не свій, йому здавалось, що Лора не могла так вчинити  з ним. Проте він добре усвідомлював, що по суті вона може все і ніяких прав він на неї не має…Його роздратувало сама думка про побачене! 
Кинувши ключі на стілець, він завалився на диван. От – от в кімнату зайде Еріка, а він ніяк не може зосередитися… думає про Лору… 
Він згадав, як вона ходила спочатку за ним, марила, а одного разу запросила в кафе, і просиділа як дурна цілий вечір одна, він же в цей час розважався з іншою. Він думав, що буде так завжди, адже Лора так Любила  його…і він сьогодні зрозумів наскільки… 
Яке ж це самолюбство … скоріше півень драний, ніж нарцис - думала Лора, хоча Еріка теж так вважала, але не подавала цього. Все таки Еріка була закохана в нього, хоч і трохи  використовувала. Весь  день був би зіпсував, як  і собі, так і іншим . 
Роберт обійняв Лору, та тихо прошептав: 
- Лоро, ходімо прогуляємось по вечірньому місті, а потім я тебе відвезу додому, якщо ти захочеш. 
- Угу, я  на таку пропозицію згідна – відповіла вона. 
Тоді Роберт взяв її за руку, і вони попрямували парком. Перед ними відкрилась дивовижна картина: безліч вогників горіли різними кольорами, ніби іскорки, які запалювали нові серця, повівав легкий теплий вітер,навколо все квітло , зелені дерева височіли в парку,переносили десь у інший світ, світ без машин , шуму,  ставало так спокійно, охоплювали із середини світлі почуття. Крім них  гуляли і інші пари . Повітря було заповнене чистою Любов’ю. 
- Роберт, нам потрібно трохи  рухатись, я трохи втомилась, може ми підемо? 
- Як скажеш…Але ти зараз дещо зробиш…і тоді ми поїдемо… 
- І що ж я маю таке зробити? 
- Підніми голову, бачиш, які прекрасні зорі у тебе над головою… 
- Бачу… 
- О…зірка падає, загадай бажання, і воно неодмінно здійсниться!І я теж загадаю… 
- А що саме, якщо не секрет? 
- Я побажав, щоб ми назавжди були разом. Аби ніщо нас не розлучило, навіть смерть…Я хочу, щоб ти була щасливою, і коли ти дивилась на зорі, то згадувала сьогоднішній день, і мене…Глянь, оця зірка, згоріла, але слід залишився, я теж хочу, щоб я залишився у твоєму житті. 
- Що ти таке говориш?Я з тобою, і мені ніхто не потрібен більше! 
- Навіть Кларк? 
- …..Напевно… 
- Лоро не обманюй себе…Я ж бачу… 
- Прошу, не починай цю розмову, я з тобою, тому, просто не починай… 
- Добре, я тебе люблю, і не хочу, втратити ,просто… 
- Якщо надалі так буде продовжуватись, то… 
- Ок , я все зрозумів, але коли небуть ми ще повернемось до цієї розмови, а тепер давай просто насолоджуватись вечором. 
- О це вже краща ідея!А то влаштував тут психотерапію… 
Вони ще довго гуляли,обійнявшись, мріяли про спільне майбутнє, а потім Роберт , як і обіцяв відвіз Лору додому. 
- Лоро, не хочу здатись нудним, але я хотів би, аби ти подивилась в мої очі і сказала хто тобі дорощий ,чи ти дійсно готова бути зі мною?. Бо я не зможу так вічно прикидатись, що нічого не помічаю. Я хочу тобі дещо сказати…Я, завтра ввечері маю повернутись в Мілан, мої картини будуть виставлені на благодійному аукціоні. Я  б хотів аби ти поїхала разом зі мною. Я не буду тебе квапити із відповіддю, проте я тебе буду чекати в аеропорті, і візьму квиток і для тебе…Я дуже хочу  бути поряд і тому б хотів щоб до кінця своїх днів я був з тобою. Лоро подумай, я стану люблячим батьком і чоловіком для  нашої сім’ї , якщо ти цього захочеш…Просто виріш для себе… 
Лора не промовила ні слова, просто пригорнула до себе Роберта, підняла свої блакитні очі, легко посміхнулася. І  ледь промовила: Я тобі завтра все скажу, все це буде завтра, а сьогодні я поряд, і мені добре. 
- Ну що ж Лоро,я буду чекати, пам’ятай, я буду чекати!... з цими словами Роберт попрямував до своєї машини. Лора проводжала його поглядом.  Здалось, що він знає , що скаже Лора, і це найбільше його лякало. Відкривши авто, він сів в середину.  Зжавши кулаки, стукнув об кермо автомобіля. Ну чому?Лоро , ну чому?В той момент він був пригнічений, Роберт завів машину і поїхав. Додому він не хотів, тому вирішив приглушити своє розбите серце в якомусь барі. Присівши за столик, він перехилив пару чарок, потім він зрозумів , що з нього досить і потрібно їхати додому, адже він просто погарячкував, може таки  Лора  погодиться. Відсунувши крісло, він попрямував до машини,з надією втрапити додому.  
В дечому він був правий,Лора не до кінця забула Кларка. Коли  хтось промовляв його ім’я, серце тремтіло, як листочок на осіннім холоднім вітрі, цей холод пробирав її до самих кісток. Вона відчувала радість, тільки від його присутності.  
В той вечір їй здавалось, що все скінчено і з минулим і з майбутнім, вона ніби не могла вирватися з павутини – павутини життя. І ніби все має і роботу, і кохану людину, але вона ніби жила ілюзією. І ця ілюзія їй здавалась щастям. Ще змалечку їй прищеплювали, що життя це казка, і вона в нім як принцеса. Але з кожним новим роком її казкові мрії розсіювались і наставала жорстока реальність, де немає правди і справедливості, де люди цінують лише гроші, а на твій внутрішній світ їм начхати. Лора почала бачити , що не все таке яким здається. Її мрії…ох її дитячі мрії. Тепер в дорослому віці вона не марила казковими героями у неї не було того омріяного принца, з яким вона не почувалась такою самотньою. Після того як Роберт пішов, Лора не могла схаменутись, жити сьогоднішнім, вона втрачала себе саму, все здавалось несправжнім.  І ці побачення і робота і її життя. Нарешті за стільки часу , вона зрозуміла, що їй не подобається ні її робота , ані чоловік з яким вона спілкується. Нема заради чого жити… 
Підійшовши до вікна, вона підняла штори,вже далеко було чути звук мотора Робертової машини, був тихий і не шумний вечір , лише світло ліхтаря мигало в нічних сутінках. Телевізор в квартирі працював на повну гучність, розповідали новини. Десь біля каміна тихенько спав кіт. 
Надворі було видно яскраві зірочки з поміж темних хмар. Лора взялася за ручку вікна, стала на підвіконник, не розуміла що саме нею керує, може відчай, а може слабкість духу. Вона довго сиділа і дивилася …то до низу , то доверху. ЇЇ погляд захолонув на одній точці. Невже вона заручниця власних почуттів, і нічого не може з тим зробити. 
В цей вечір з відчиненим вікном вона довго сиділа і думала, що робити далі. Ну не може вона далі так продовжувати , потрібно відкритись Роберту про справжні почуття. Вона почала обдумувати як краще їй це зробити, які слова підібрати, бо почуття до нього були як до старшого брата і не більше. Аж раптом по телевізору прозвучала фраза: В 21.45  розбилося авто відомого художника з Мілану. Поки що стан потерпілого невідомий. Лікарі запевнили, що будуть робити, що в їх силах. Лора заціпеніла від жаху. Спантеличено метнулася по кімнаті, в пошуках телефону. Вона перерила усе, але ніяк не могла знайти цей клятий телефон. Метнулась до іншої кімнати де був стаціонарний…Вона хотіла лише одного: почути в телефонну слухавку його Алло. Більш нічого, лише ці пару літер, які в той момент були на вагу золота. Ну візьми трубку, прошу…крізь сльози промовляла вона. Та абонент був поза зоною досяжності, абонент не відповідає…Вона ще раз і ще набирала його, але відповідь була она і таж. Куди її йти, що робити?  Вона оперлась об двері і почала ридати., зіжавши слухавку у руці, повільно опускалась до низу  підлоги. В цей час до неї прибіг котик, і жалібно й пронизливо почав нярчати…Лора зрозуміла, що смерть стала дуже близькою і несподіваною в її житті. Невже так могло статись із нею, вона і далі не могла повірити. В Лори залишилась лише одна надія, яка жевріла в її серці, може це не він…Був ввімкнений телевізор, лише він миготів у її кімнаті,Лора, тихо ,в напівтемряві схлипувала, і цей звук доносився в коридор. Це не він, цього не може бути..просто не може…Вона  наважилась, і набрала  ще один номер. Пішли довгі гудки. Алло , це лікарня?Це вам недавно привезли художника , який потрапив в автомобільну катастрофу…Як він?Як його стан? Ледь видушила крізь сльози Лора. Так поступав такий.А ви йому ким знаходитесь?- запитала медсестра. Я ..Я.. схлипувала  вона. Зрозуміло, певно наречена? Так. - сказала вона. І тут стало на секунду тихо . Алло ,ви мене чуєте? – вигукнула Лора. Мені дуже шкода…І Лора зрозуміла в чому річ,не дослухавши до кінця вона ще більше почала ридати.