ЖІночІй Фактор В УкрсучлІтІ

1

Оце займаюся на письменницькому курсі в групі з жінками. Фактично я один чоловік серед них. Номінально двоє чоловіків, але колега спочатку присутній, а потім скоро залишає групу. І більшу частину вебінарівських читань, я сам-один серед жінок-письменниць. А це напружує, як заряджений ПАРАБЕЛУМ. Не в сенсі симпатій/антипатій, сексуальної орієнтації чи перспектив адюльтера. Хоча на перспективи завжди треба зважати. Навіть в будь-якій бюджетній установі є в наявності перспективний план з організаційного розвитку. А бюджетні установи – це ж сама відстійна картинка-момент. Та і технології рухаються в майбутнє, вже ось в онлайні БОДІ-АРТ можна робити. Так от, не в цьому сенсі занадто гендерна група мене напружує. А як би вам краще пояснити?                                   

Наведу приклад. Років 4 тому я регулярно їздив на роботу в сусіднє місто. Зранку, о 7-й, і ввечері, о 5-й. І постійний контингент їздив тими автобусами туди-сюди.  От і домовились пасажири їздити на машині вп’ятьох. Чотири жінки-колеги з бюджетної установи і мене запросили на цей ЦВИНТАР чиїхось надій. Одного з цілого автобусу. Мабуть здався їм найбільш безпечним супутником. Ну, я поїздив з ними кілька місяців, подякував, відмовився і став знов їздити автобусом. А тому, що жіноче середовище просякло ту машину. А я в ньому, як чужорідне тіло. Вони з часом звикли до мене, як до ЗАПАСНОГО ВОГНЕГАСНИКА. І прийшлось мені слухати, де, хто, які труси купив і мало не приміряти те все вже почали. Або про їхніх чоловіків. Які вони хороші, що люблять їсти, як гроші заробляють, які вони товсті, чи худі. То ж я і перейшов на автобус. Зрозуміло?                                                     

От приблизно те саме і з жінками-письменницями. Ні, про труси ще не розповідали. Хоча, як направду, дещо гірше приходиться вислуховувати, що труси - це дитячі казочки у ПАНОРАМІ ЗА ВІКНОМ .                                                                       

Власне щодо читань жіночих оповідок. Я дуже люблю книги про піратів. Або детективи-бойовики на крайній випадок. З фільмів я дивлюсь залюбки Тарантіно та Гая Річі. Але мало їх. Вже разів по 10 кожен фільм передивися. Були і старіші фільми, типу «Мисливця на оленів», але їх я вже по 20 разів передивився. А от до війни я Бунюеля любив – по 100 разів його фільми переглядав. І жіночі труси, наче  ЧОРНІ ВІТРИЛА, тоді мені не муляли. Ох «Денна красуня»! Посттравматичний синдром це в мене, тіки навпаки. А зараз зрозуміло я викладаю? Добре.                                                                                         

Так от, тепер уявіть, що починаю я, з моїм анти-ПТСом, слухати ті жіночі оповідки. Одну за одною. Одну за одною. Щотижня. Не те, щоб про піратів ні слова, взагалі конкретики ніякої не можу вловити. А про якийсь логічний ланцюжок МОЛОКА-З-МЕДОМ і мови нема. Пишуть про тугу всяку, за алкоголем, за анашею, зіпсоване лібідо плюс життєві негаразди.

А менторша, яка веде курси: – Ой, як такої літератури не вистачає нашому народу!                                    Лише одна письменниця, котра уявляє, що вона майор, більш-менш зрозуміло для мене пише. Найстрашніше, що і мене там вчать такого самого стилю написання текстів а-ля ГОРЕ-ГІРКЕ.

Я не критикую, але «Якщо критикуєш – пропонуй». Колись до нас в батальйон приїжджали письменники, ну там Полєжака. Так от один відомий письменник зассав до нас їхати читати. Чи мама його не пустила. Точно не згадаю. Я це до того, що письменників, в тому числі і письменниць з їх текстами, треба в бойові батальйони возити виступати з ними. Якщо зассе, то текст не вартий нашого народу.  

Але де взяти бойових батальйонів? Ось в чому проблема.    




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше