Жодних правил

5

" - Якщо ти хвилюєшся за свою честь, то не варто, не посягну".

"Негожий", Інна Камікадз

Я палала. Багаття сорому, кривди, задоволення палахкотіло в мені надто потужно, хотілося забути вчорашній день, ніч і власне гріхопадіння під брамою. Я майже не спала, чи то алкоголь був у тому винен, чи відголоски небаченого екстазу, що стрясали тіло. Здавалося, що мене викинуло на безлюдний острів після страшної катастрофи, де довелося зіткнутися сам на сам зі своїми тарганами. А вони ж паскудні. Рояться в голові, заважають аналізувати, тільки підкидають нових задачок, постійно збиваючи з пантелику. 

Звісно, вже сотню разів облаяла себе за недалекоглядність, за те, що перебрала коктейлів, за те, що наговорила Матвію, й тим паче, за те, що дозволила йому зробити. Мале й дурне дівча, яке вперше вирвалося на свободу, а знайшло купу пригод. 

Я соромилася показуватися батькам на очі. Коли мама близько десятої години зазирнула до кімнати, вдала, що сплю. Від мене тягло хмільними випарами, в голові без зупину тинялася згадка про слова Матвія: «Дихнеш перегаром, я завтра не встану». Катма, що встати не могла я. Тіло обважніло, технічний нокаут був мені забезпечений. 

Сонце за вікном давно скотилося до обіду, а я досі не вийшла з кімнати. Чула відголоски балаканини своїх рідних, і коли ті стихли майже по-пластунськи вилізла з укриття. Мій шлях лежав до ванної. Потрапила туди не поміченою. Змила гризоти і чужі дотики. Я ніколи не дозволяла хлопцям зайвого, далі поцілунків справа не йшла. Деякий час, взагалі, мріяла, що першим у мене буде тільки Матвій, проте він був далеким, недосяжним дівочим дурощам. А вчора став занадто близьким.

Я вивчала своє тіло під струменями води, йшла тим самим шляхом що й чоловічі руки, бентежно варилася у прийняті вчиненого. Чи зайшов би він далі? Чи хотіла цього я? Злість на себе заклекотала нутром. Дурепа, дурепа, дурепа…

 Вискочила з ванної з твердим переконанням, що більше не допущу подібного і не буду червоніти перед Матвієм за свою жалюгідність, хтивість, нестриманість.

Врешті-решт самонавіювання прекрасна штука. Варто завчасно переконати себе в чомусь, як повітряні замки вмить розбиваються вдрузки. А я вже налаштувалася вийти до рідні, поїсти чогось, провітрити голову, одначе тихий тріск дверної ручки вийняв із безпорадної замріяності. Більше сміливою собі не здавалася.

Гребінець, яким чесала волосся, так і завмер. Спочатку я побачила барвистий пакунок, вчора, чисто випадково засунула його до шухляди зі сміттєвим відром, сьогодні він гримів на мене острахом. За пакунком, не згірше грозової хмари, майорів Матвій. Він здався ще вищим і більшим у світлі нового дня. Біла футболка обтягнула стан, підкреслюючи чималенькі габарити, на їхньому фоні я виглядала, як комашка.

Він підійшов до комоду та поставив барвистого зрадника, причому жодного слова не зронив. Дивно мружився, немовби прицінювався, чи на щось зважувався. Чорне кучеряве пасмо впало йому на чоло, здавався бешкетником. Трохи лячним, не схожим на себе.

Я мимовільно позадкувала. Отупілий мозок відмовлявся сприймати візитера за реальну несподіванку.

- Як ніч минула? – голос низький, хриплуватий. 

- Д-добре, - мукнула, запинаючись. Глипала на пакунок, а крізь пелену дурману пробилася перша логічна думка: «Як його пустили?»

- То кажеш браслет не підійшов до сукні, - ніби говорив спокійно, але ж інтонація, тембр аж верещали від стримуваного гніву. – Мабуть, сміття, справді, краще місце для нього.

Він дістав коробочку, витягнув браслет, поклавши на світлу деревину комоду.

Я зачаровано спостерігала за ним. Він удав, я маленьке мишеня, загіпнотизоване могутнім тілом плазуна, проте зубки у мене були. Хай дрібні, але кусатися можна.

- Це подарунок. Він мій. Хіба ні? Куди схотіла, туди й поклала, - відкинула ще вологе волосся за спину, показово розправляючи плечі. 

Вищою чи значущою не зробилася, так впевненістю себе напувала.

Матвій мовчав. Брови зійшлися на переніссі дугою, а в погляді кублилося щось темне, мені невідоме. Його крок вперед змусив зайтися серце безладним танцем. Я хоробро не рухалася. Наступний крок, вирвав з мене здурілий ляк.

- Ще хоч крок, і я буду кричати. Вийди з кімнати! – і тиць пальчиком на двері.

Він зупинився, та лишень на секунду. Став ще ближче, а я, замість того, щоб кричати, шугонула в нього гребінець. Зброя переляканих мишок саме так виглядає, а ще вона нікчемна і нездала. Гупнулася об Матвіїв живіт і впала додолу. 

Я здаватися не збирала, кричати не хотілося. Що тоді подумають батьки? Наступними в моєму арсеналі стали парфуми. Французькі! Пузатий флакончик втелющився у сталеві груди, писком Матвія побрів здивований усміх. Моєї мужності не оцінив. Простежив за падінням пахучої тари, яка, на наш подив, не розбилася, і навіть не розхлюпалася. Просто впала до ніг Матвія. 

А я не бляшанка пахощів, розтікатися калюжкою не збиралася.

- Чого ти хочеш?! – не стримала крику. – Чому зараз?! Хіба не бачив раніше? Не бачив?!

- Бачив, - більше він не зрушив місця.

- То де був?

- Чекав.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше