Жодних правил

8

"Задовбали! Це їй хотілося крикнути. Але вчинила інакше"

"За тобою", Інна Камікадз

    У сприйняття є одна паскудна особливість, яка екстраполюється у те, що хочеться бачити.

Я бачила свій телефон на столі, хоча лишила його в спальні під подушкою. Я бачила стурбованих, дещо наполошених батьків, в очах яких товклося полегшення та докір.

Аби утримати сприйняття у межах розумного і не домалювати непотрібних перебільшень, я міцніше стиснула руку Матвія. Може й скривився від того вияву любові, але хай терпить – він великий, він боксер, а значить до навантажень не звикати. 

- Нагулялася! – зухвало випалюю і самовпевнено дивлюся в зелені, каламутні очі Андрія.

А воно ж лячно насправді. Я ще ніколи не порушувала встановлених правил: гуляла лишень до відведеної години, на дзвінки батьків завжди відповідала, хлопців додому не приводила.

- Дарино, де ти була? – мама трималася за бильце стільця, уся сполотніла і враз набралася дрібних зморшок.

- Ніби ви не знаєте? – хотіла кинутися іронією, а вийшов дрижак, що підвів голосові зв’язки.

- Знаємо, - Андрій різонув нетерпимістю. – Але не від тебе. Чому ти нас сама не повідомила?

- І чим би це закінчилося? Ти б мене відпустив?

Відповідь на питання знали усі присутні, а тому мовчки ковтнули свою незгоду.

- Вона вдома, ви були попереджені, - раптом спокійний, врівноважений тембр Матвія сполохав напругу в кімнаті.

- Вдома! – зло гатонув Андрій. – А далі що? Матвію, навіщо ти це почав? Їй скоро їхати на навчання!

Ось звідки вітер віяв, та аж так, що греблі рвав.

- Мені не обов’язково їхати, - ставлю рідню до стінки.

З їхніх перекошених писків Рембрандт міг би намалювати ще один шедевр, щось на кшталт «Урок анатомії доктора Тульпа» - надзвичайно наглядно та натуралістично.

- Обов’язково, - над вухом, зовсім близько, котиться химерність, озвучена Матвієм.

Я сіпаюся, а тоді завмираю. Очима виїдаю чоловіка, який годину тому горнув мене до себе, а став найбільшим зрадником. Не вірю. Не можу це прийняти. То помилка, яку я неправильно зрозуміла.

- Ти про що?

- Про навчання, - його очі зблискують чорною невідворотністю. – Ти їдеш обов’язково.

Подих вклякає у грудях. Болить. Я не кричу, відпускаю руку, за яку трималася, мов за рятівний жилет, і принижуюся далі.

- А ми?

- А ми будемо далі.

Хотіла крикнути «Як?!», натомість зло закусила губу, щоб не спаскудити рота новим відчаєм. Зиркнула на батьків, і пошкодувала. Іскристий погляд мами затягло поволокою розпачу, а тато простягнув руки, немовби збирався мене втішити.

Їхні жалощі підпалили мої дурощі. Плакати не буду. А Матвієві… Йому не пробачу. Втішився і викинув. Мабуть, я не рівня отим всім, яких хотів назвати поіменно. Під шкірою засіла огида. Мене вернуло від себе. Мале й дурне дівча. Бабця мала рацію.

Я хотіла послати усіх до біса. На язиці крутилася відбірна лайка, проте батьки мого гніву не заслуговували, а от шпала двометрова цілком. Знайшла очима телефон, ухопила, а тоді застосувала перевірений прийом несподіванки.

Не знаю, які чорти мене підбурили на вчинене, але була їм вдячна. Розвертаючись біля столу, я зацідила Матвієві в писок. Хотіла дати ляща, але рука сама склалася в кулак, то був непродуманий інстинкт, неначе хтось шепнув: «Складай кулак». Я навіть підстрибнула, щоб дотягнутися до цілі.

- Дякую за науку. Я обов’язково поїду, - виплюнула наостанок та стрімголов дременула на другий поверх.

В очах Матвія спалахнуло здивування, на котре мені зробилося байдуже. Рука щеміла до скреготу в зубах. Заскочивши до своєї кімнати, я почала танцювати, мов навіжена, якій припекло в туалет. Хотілося кудись запхати руку, аби погамувати біль. Уже подумала, що переламала собі пальці, бо розігнути їх не могла. Одначе іскри гніву впереміш із фізичним дискомфортом заглушили муки душевні. Вони до мене ще прийдуть, постукають у двері сприйняття, та нині лютувати простіше.

Рука потихеньку відходила, я продовжувала бігати по кімнаті, бо не знаходила собі місця. Не запитувала себе «Як так?», бо Матвій попереджав, що у нас тільки два тижні. Просив визначитися. Я це зробила, але гадала – віднині наші шляхи не розійдуться. Помилилася.

Стук у двері відірвав від збоченого самокатування. А так гріли душу жалощі до себе-коханої, тільки нас нахабно перебили.

- Доню, - за дверима благала мама, - можна я зайду?

Я не хотіла її бачити, чогось сором пробив нутро за влаштований концерт. Борючись із сумнівами, що оповили дурну голову, замість того, аби відповісти, відчинила двері навстіж.

- Втішати будеш чи повчати?

Напад – це ж найкращий захист, і я ним не погребувала.

Мама лиш всміхнулася моїм дурощам. У неї завжди все просто – не склалося, значить потрібно йти далі. Прекрасний девіз, залишалося перейняти досвід.

Вона взяла мене за плечі, пильно поглянула в очі та пригорнула, як у дитинстві. Знайомий запах цитрусового шампуню та солодких парфум вселив спокій, я притулилася і була вдячна неньці за оцю мовчазну підтримку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше