Жізель. Закохатися будь-якою ціною

Глава 3

Дорога в замок здавалась Жізель занадто довгою. Весь вільний час, незаповнений роботою мучав її, адже зайнятись чимось - це те, чого б вона хотіла зараз найбільше за все. Саме будь-яка справа, яка потребує уваги і зосередженості могла б допомогти Жізель відволіктись і забутись про те, що відбулось з нею за останні два дні. Але єдиною відрадою в ці хвилини були постійно мінливі пейзажі за вікном - ті самі укриті білосніжною ковдрою вічнозелені великани, які іноді завдяки сильним поривам вітру струшували сріблясті блискітки снігу, - лише вони на декілька секунд допомагали дівчині відійти від реальності.
Кароока золотокоска, яка всю дорогу дивилась у вікно, сиділа прямо навпроти головнокомандуючого маєтку, але за весь час подорожі в кареті вона ні разу не поглянула на нього. Не бачачи його в реальності, Жізель не могла викреслити його надокучливий образ зі своїх думок.
Їй було досі незрозуміло, вона намагалася скласти цей суперечливий пазл і знайти в ньому хоч краплю логіки.
"Граф. Граф, якому потрібна наречена. Судячи з того, як наполегливо ці свахи змушували мене погодитись на цю аферу, графу вона потрібна якнайшвидше. Виходить, і весілля повинно відбутись незабаром... Але чому? Цей граф смертельно хворий і йому потрібна та, хто народить йому спадкоємця? Дивно. Дивно ще й те, що цей ясновельможний наречений не зайнявся пошуком своєї судженої сам, він мав би обрати ту дівчину, яка б йому безсумніву сподобалась. А от про моє існування він навіть не здогадується. Тільки от...його вірний слуга. Цей високоповажний радник не просто так зупинився саме на мені, у нього є якісь свої причини, адже з його розповіді зрозуміло, що вони тільки приїхали в село, а я була першою, кого вони зустріли на своєму шляху. Тут щось не так... Дуже шкода, що я ніколи не цікавилась плітками про цього графа... Кожен раз, коли на початку якогось сезону передбачають повний місяць - на ринку всі одразу ж згадують його ім'я... Боже, невже він перевертень? Та ні, не може такого бути, маячня. Тут має бути інше пояснення".
В цей час Артур, який не розуміючи чому постійно блукав нервовим поглядом по салону карети, не міг знайти собі місця і доволі часто зітхаючи переводив погляд на Жізель, але так і не наважувався заговорити першим. Він почував себе винуватим перед дівчиною і її батьком, в його думках часто виникало бажання зупинити кучера і відвезти Жізель додому, але щось постійно придушувало ці пориви і змушувало стомлено закрити очі.
Нарешті, коли карета трохи призупинилась, в'їжджаючи в маєток, двоє, які сиділи один навпроти одного вперше протягом декількох секунд обмінялись поглядами, але мовити так ніхто і не наважився.
Артур, який немов би перетворився на очах, подумки перебував в маленькому дерев'яному перебував в маленькому дерев'яному будинку, і намагаючись, і намагаючись заспокоїтись, виправдовував себе за свої вчинки, а стурбована пережитим Жізель думала про те, як себе зараз почуває батько, адже він залишився там з тими самими двома чоловіками(третій був кучером). Артур наказав їм чекати лікаря і за будь-якої потреби надавати допомогу господарю дому. Він залишив їм невеличку аптечку, яку брав для себе і принісши купу дрів, велів якомога частіше підкидати їх до багаття. За декілька годин поки він навів порядки у домі, настав полудень, і лише тоді він з якимись змішаними почуттями вирушив у дорогу. Йому хотілось якнайшвидше дістатись замку і скинувши з себе всі хвилювання, які накинулись на нього за ці два дні, спокійно зануритись у тихий, розслабляючий сон.
Його побажання вже скоро збулись. Чотири години подорожі лісом нарешті промайнули в постійних роздумах і тепер перед очима зеленоокого хлопця його рідний, затишний, дорогий дім. Огороджений снігами, він немов би палаючи із середини світився маленькими вогниками у вікнах. Його сиві клубки диму з різних труб здавалися довгим кучерявим волосся, яке розвиваючись заходило за самі хмари. Його гострі верхівки так і придавали йому якоїсь величності, а багате обрамлення доповнювало його витонченість. Артур любив свій дім, хоч і знав, що це замок графа, а не його власність. Чомусь це розуміння ніколи не заважало радникові вважати палац своїм домом, можливо, тому що тут жили його пращури і тут виріс він? Ні, тут більше підходить відповідь, що граф ще з дитинства вважав Артура своїм найкращим другом і братом, і тому часто жартував, що все його майно одночасно належить і йому. Але не треба думати, що цей широкоплечий хлопчина зазіхає на чуже, ні, йому притаманні благородність і вміння гарно триматись на людях; іноді вдаючи з себе залізного командира, він викликає в людей зовсім протилежні думки про себе.
Та свій дім він любив, як батька, якого, нажаль, ніколи не знав. Йому було достатньо того, що він присутній в цьому домі, а не те, що він є його власником.
Нарешті, коли Артур провів зайняту розгляданням замку Жізель в всередину, його метою стало відвести подих і він стрімко покинув її компанію, залишивши з головною покоївкою.
Вражена усім, що оточувало будівлю ще зовні, золотокоса дівчина не могла перестати думати, що ж ховається там, усередині. Її широко відкриті очі, як ознака здивування, ніяк не могли уважно розгледіти один незвичайний предмет, як через міліметр його змінював ще більш фантастичний. Іноді це цікаве видовище супроводжувалось трохи відкритим ротом, але Жізель одразу ж згадувала, що в такому місці вона має себе поводити належно.
Піднімаючись мармуровими сходинками, вона подумала про те, що тут її батько точно не зміг би застудитись, адже з головних, навстіж розкритих дверей, вилітав дух такого пронизуючого тепла, що здавалось всередині справжнє літо. 
Всередині, як і очікувала Жізель було дуже гарно: величні мармурові колони, які на своїх плечах тримають високу стелю, білосніжні стіни, прикрашені різними вишуканими картинами, якісь невеликі скульптури в кутках, білі величезні килими і багато іншого, на що з захватом щоразу перекидався погляд дівчини. 
Її гостинно зустріла якась старенька мила жіночка і наказавши слузі віднести верхній одяг до кімнати, поважно спитала чи Жізель щось потрібно. Дівчина не одразу чула, що їй щось говорили, вона навіть не помітила як пішов Артур, але точно знала, що все, що відбувається - є дуже дивним.
***
- Жізель, вам справді нічого не потрібно?
Жіночка в класичному темно-синьому платті з фартухом, завзязаним ззаду на бантик, намагалась якомога люб'язніше обходитись з гостею, але та її зовсім не слухала, точніше, все те, що потрапляла в кругозір дівчини відводило люб'язності головної покоївки на другий план. 
Жізель з кожним сантиметром, який вона минала, ніяк не могла зрозуміти мету дивного задуму графа, - з такими апартаментами йому відкриті всі серця знатних красунь дворянського походження. Ці картини, які висіли на кожному кроці, не давали Жізель швидше дійти до того місця, куди її вела жіночка в смішному чепчику; квіти невимовної краси, яких Жізель ніколи в житті не бачила, і які не давали їй зрозуміти звідки їх взяли, якщо зараз зима? комоди з незвичайним оздобленням, яке, напевно ж, ручної роботи; скульптури, яких здавалось занадто багато на такій невеличкій ділянці, як сходи і їхні кутки; настінні свічники, які виблискували сяйвом не гірше за полум'я свічок, здавалось зроблені із самого золота. Все це виглядало дуже підозрилим, але Жізель намагалась не видавати свою недовіру до чесності цього задуму.
Нарешті, коли перебуваюча в якомусь дисонансі дівчина зупинилась перед дверима, мадам в синьому платті показала їй жестом, щоб та заходила в кімнату.
Невеличка подорож замком закінчилась і тепер Жізель дісталася місця призначення - своєї спальні. Було б непогано відпочити після всього, що сталось за такий короткий проміжок часу, але основною метою Жізель зараз було побачити того самого графа, нареченого і дуже загадкову постать, яку Жізель ніяк не могла уявити маючи так мало інформації.
Місіс Хетчер, - так представилася головна покоївка, після ознайомлення з місцем проживання дівчини запропонувала їй повечеряти, сьогодні повар Генрі якраз мав приготувати порося з каштанами за новим рецептом французьких шеф-поварів. На що Жізель з радістю погодилась. Їй не так хотілось вгамувати голод, як через постійне ходіння замком, вона могла б хоча б одним оком подивитись на дивакуватого власника цього музею. Але місіс Хетчер попередила, що коли вечеря буде готова - вона сама покличе Жізель, а до цього моменту вона попросила її залишатись в кімнаті.
***
Годинник в невеличкій кімнаті, яка в своїх чотирьох стінах тримала нездоланний дух напруги, вистукував шосту вечора. 
Якась нагнітаюча тиша, яка поселилась тут, зрідка перебивалась нещасним зітханням, але і те нервувало задумливу постать у кріслі. Вона не рухаючись вже тривалий час, спрямовувала свій погляд на язички вогню, які без перестану звивались, борючись за своє життя. Червоне диво природи так старанно вдихало свій кисень - дрова, аби не погаснути, що здавалось живою істотою, а не просто вогнем. В ці хвилини суб'єкт, який безперестанку дивився на багаття, порівнював стихію з почуттями, а дерево з тим, чого він не міг зрозуміти, - з тим, що і дає кисню почуттям. Захоплений такою незвичайною філософією, він не помітив як просидів перед каміном декілька годин, і що його змарніле обличчя висвітлюють лише іскри жадібного вогню. Так, в маленькій кімнатці було досить темно, точніше зовсім темно. Волівший нікого не бачити в своїй кімнаті, чоловік і забувся, що мав би запалити свічки, аби при ясному світлі обдумувати те, що робити йому далі. Та думки були зайняті зовсім не затишком кімнати, вони й без того були світлом розуму цього задумливого чоловіка, тепер він вважав, що лише розум є світлом цього всесвіту, а не ті речі, яким так безглуздо та безґрунтовно приписують найбільше значення.
Ці незвичайні висновки, як результат розчарування, перебив ледь помітний, тихенький стукіт у двері. Хоч той, хто стукав вже й зайшов всередину, та його бажання не налякати старого друга сприяли порушинню важкої тиші ледь відчутним стуком, а не різким привітанням. 
В дверях стояв давно нам знайомий Артур. Перед собою він тримав свічник, а сам містично посміхався, вдаючи з себе нічного привида. Так, тіні які створювали фальшиві рельєфи обличчя, справді допомогли хлопцю приблизити його зовнішність до якогось змарнілого полтетгейста. Але змарнілим привидом виглядав не він, а його друг-глядач, який не оцінивши спробу підняти йому настрій просто відвів зажурений погляд знову на багаття. 
- Ех, наречений, - все ж не даючи собі стати співучасником сумного бездійства, Артур посміхаючись швидко зайшов в кімнату і поставивши свічник на стіл, наблизився до друга.
Навіть не знаючи з чого почати, хлопець спочатку метушливо поглянув по сторонах в пошуках кращих слів, а потім зустрівшись зі згаслим поглядом свого товаришаа боязко посміхнувся. Та все ж, ця безглузда тиша мала якось канути.
- Його ясновельможність не рада мене бачити?
Артур посміхнувся легкою натянутою посмішкою, але його співрозмовник, повернувшись і одразу ж перевівши погляд на полум'я лише незламно мовчав. Ця дивна ситуація подобалась кучерявому хлопчині з кожною секундою все менше і менше, він розумів, що зараз потрібно щось робити, аби не загострити вже ускладнене.
- Мій друже, - вже без тієї безглуздої посмішки промовив Артур, - може ви передумали одружуватись?
Підданий говорив вже на повному серйозі, але де не де все ж відчувалась та маленька нотка фамільярності.
- Чому ти так вирішив? - нарешті через декілька секунд мовчання вилетіло з вуст чоловіка, який попри світло все ж лишався в тіні широкої спинки крісла.
- Якби тебе це справді цікавило, ти не сидів би тут понурий, а біг би зустрічати свою дорогоцінну наречену, - Артур трохи призупинився роздумуючи чи варто продовжувати ці повчання, - а ти навіть не запитав у мене кого я тобі привіз.
- Гадаю, ти впорався зі своєю роботою, і я не розчаруюсь, коли побачу цю леді.
Зеленоокий парубок лиш невдоволено зітхнув. Ця неруйнівна апатія до усього, що відбувається навкруги його друга, непокоїла Артура і він був готовий вже на підвищених тонах пояснювати графу, що якщо він не візьме себе в руки - то йому ніхто не зможе допомогти. Але тільки він підібрав потрібні слова, як його товариш, немов зрозумівши, що від нього хочуть, неочікувано промовив:
- Як її звуть? 
Ця витягнуте з пальця питання не могло увести в оману Артура і він підійшов з іншого боку.
- Філіпе, друже мій. Що тобі може сказати про людину її ім'я?
Це питання змусило графа визнати свій промах, він в знак згоди зжав губи і задумливо нахилив голову.
- Ти б краще спитав: яка вона, як виглядає, з якої вона сім'ї, чим вона любить займатись і таке інше. - хлопець бачив, що хоч граф і не дивиться на нього, та все ж уважно і вдумуючись в кожне слово слухає його. - Але навіщо, правда? Ти ж сам мені узаконив критерії, згідно з якими я мав знайти тобі наречену, тому й знаєш наперед - яка вона.
Погляди чоловіків неочікувано зустрілися, тільки от погляд графа був якийсь трохи здивований, а погляд Артура доволі серйозним.
- Хіба не пам'ятаєш? - запитав він у відповідь на здивування, - от і я не пам'ятаю.
Така розв'язка змусила графа зніяковіло відвести погляд, він намагаючись знайти собі якесь виправдання стрибав ним з предмету на предмет, але так нічого і не придумав.
В цей час трохи роздратований Артур повернувся до друга, і намагаючись довести свою розмову до певного висновку, продовжив:
- Ти мені, Ромео, хоч би туфельку якусь залишив, щоб я знайшов "ту саму", - все ж ніяка серйозна розмова хлопця не могла не містити в собі якогось жарту.
- Що?
Граф справді не зрозумів до чого зараз це було сказано, але Артур не мав на меті пояснювати всіх його дотепних висловів, і тому, зробивши вигляд, що він нічого не чув, мовив:
- Ти мені що сказав: знайди мені наречену, і що?
- І що?
- І все. Знайди то - не знаю що, знайди там, не знаю де. - не витримуючи цього всього Артур зітхнув, - Добре хоч знав "де", - а потім згадавши, додав: - хоча і це я сам придумав, - і безутішно махнув на друга рукою.
Хлопець розумів, що більше тут робити нема чого, і подався до дверей. Але якась думка зупинила його і він повернувся до друга.
- Може ти хоч спустишся й подивишся на неї?
Якась віра в очах змусила Артура нібито трохи оживитись, він зацікавлено глянув на друга.
- Вже пізно, вона мабуть стомилась... Але пішли.
Граф нехотя погодився, але тільки тому, що не хотів аби його найкращий друг вважав його якоюсь ганчіркою, яка розмокла у власних проблемах і ніяк не може самотужки викрутитись. Хоч Артур це й розумів, та все ж йому було приємно, що він вирвав свого ліпшого друга з павутини липкої жури.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше