Розділ 4 Пророцтво

Розділ 4

Пророцтво

«Кожна віра полита кров’ю:

язичництво, християнство

 і всі інші віросповідання.

Була боротьба, і в тій боротьбі

якась одна сила втрачалася.

 От так і загубилось язичництво,

але зараз воно відроджується,

оскільки немає нічого такого,

 щоб не повторилося би вдруге.»

 (М. М. Нечай)

Автомобіль швидко мчить курним шляхом. Поспішає так, ніби за ним вовки женуться. За кермом чоловік, поряд – дружина. На задньому сидінні тринадцятирічний підліток. Куди ця трійця так поспішає? Невже вирішується чиясь доля?

— Зіновію, не лети так, а то вріжемося у стовпа, чи злетимо з траси. — журиться жіночка, поправляючи окуляри на переніссі. — Те, що має статися – станеться. На все воля Божа.

 — Марічко, я їду тихенько. Тобі здається. — відповідає бородатий водій, позираючи то на навігатор, то у дзеркало заднього виду.

— Мені не здається, я знаю. — фарбована білявка раз-по-раз кидає погляд на сина. — Ізидор заснув. Притомився мій бідний хлопчик. Нехай поспить. Дорога далека, та й мені спокійніше. Ти точно знаєш, куди їхати, Зіновію?

— Ніби я не по навігатору їду. Сама ж запропонувала сестру провідати. Не було б щастя, так нещастя допомогло. Але май на увазі, Марічко, що я проти цієї затії. Я – науковець, і не вірю у всіляких там чаклунів чи мольфарів, тим паче у ваші з сестрою бабські забобони.

— І не вір. Але це наш останній шанс врятувати сина. Сто разів тобі казала, щоб не брав його із собою в експедиції. Так ні, не послухався. Піддався на вмовляння. А тепер що?

— А що я такого протиправного вчинив? У сина весняні канікули, чому б не показати йому велику спадщину українського народу? Така удача випадає раз у століття. Ми відкрили унікальне поховання. Найближче до нього село так цікаво називається – Недайвода. Уявляєш, тому стародавньому похованню близько трьох тисяч років. На мою думку, те місце використовувалося для проведення ритуальних обрядів, так само, як і англійський Стоунхендж.

— Оце порівняв. Дніпровщину з Англією. Який між ними зв’язок?

— А той, що подібні знахідки дуже рідко трапляються. Те святилище унікальне, бо одне з найбільших і найскладніших архітектурних споруд в Україні.

— О, вже осідлав улюбленого коника, археолог на мою голову. І що з того?

— Та помовч, жінко, і послухай. Ми розкопали величезну гранітну стелу довжиною чотири метри, а під нею знайшли скелет. Певно, древнього жерця.

— Та чула я, чула вже. Досить повторювати одне і те ж. А ще ліпний посуд, амфори і купу  старовинних речей. Нічого особливого.

 — А ось і ні. Ми виявили захоронення дванадцятирічного хлопчика. Тож Ізидору пощастило стати свідком події світового масштабу.

— Еге ж, пощастило. — скрушно похитала головою жіночка, нервово обсмикуючи яскраву уквітчану сукню, як підстрибувала вище колін від кожного різкого поруху старенької автівки.

— Це тому він зараз такий щасливий, бо втратив зв’язок з реальністю і весь час марить про старослов’янських богів? Це усе твоє виховання, Зіновію. Син настільки захопився міфологією скіфів та слов’ян, що спати не лягав, поки не проковтне наніч чергову наукову працю. От дитячий мозок і не витримав напруження. Так мені психолог пояснив.

— Не драматизуй, Марічко. Я ж нічого тобі не кажу, що ви з сестрою у часи високих цифрових технологій досі вірите у мольфарів та на Івана Купайла спалюєте опудало Морени і стрибаєте через вогнище, тим самим підтримуючи язичницькі традиції і вірування. Це ще питання, хто з нас більше вплинув на світогляд Ізидора: я, чи ти.

— Ізидор. Ну що це за ім’я для сучасного хлопчика? Призначений Ісіді.— скривилася жіночка. —  Досі шкодую що піддалася на твої умовляння. Краще б назвала  Ігорем, чи Славком. Адже ім’я вирішує долю людини. Так розумні люди вважають.

 — От і будь розумницею, Марічко. Будь ласка,  дістань пляшку мінеральної води. Вона там, у бардачку. Ти ж не хочеш, щоб я помер від спраги, так і не доїхавши до Карпат?

************************************

 — Слава Ісусу Христу! Привіт, Оленко. Нарешті дісталися до вас. — сестри міцно обнялися і тричі поцілувалися.

— Навіки слава! Ой, не говори, Марічко. Майже рік не бачились. — відповіла жіночка, як дві краплі води, схожа на Марічку. Тільки волосся у неї темне, не фарбоване, прикрите уквітчаною хустиною,  проте такі ж зелені відьмині очі. Тільки й того, що не носить окуляри, бо має стопроцентний зір, не попсований сидінням за монітором комп’ютера.

— Якби не біда з Ізидором, то ще б до Купайла не побачилися. - підморгує бородань. 

-- Проходьте до хати, відпочиньте з дороги. А за вечерею помізкуємо, чим можна зарадити вашому горю. Боюсь, що варіантів у вас не так багато. Хіба що дідо Нечай допоможе. Але успіху не гарантую. На все воля Божа.

***************************

— Слава Ісусу Христу! Ви і є той прославлений мольфар, Михайло Михайлович Нечай, про якого мені розповідала сестра дружини? Приємно познайомитися. Я Зіновій, професор археології. -   шанобливо вклоняється діду і роздивляється нехитре убранство хижі. — Нелегко було до вас дістатися. Високо у Верховину забралися. Чув про вас багато. Про те, що мольфари – люди, котрі поєднали християнство зі стародавніми обрядами. Багато хто вас боїться і ще стільки ж вірять у силу волхвів.

— Навіки слава! — статечно відповідає дудусь у гуцульських шатах. — Я не мольфар, а знахар. Я вірю в те, що є Господь Бог, Ісус Христос, і я йому молюся. Але так само розумію, що є ще одна сила, сила природи. Хто не вірує, тому не допоможеш. А у вас у серці надто мало віри. Заносьте і кладіть  пацієнта на дубовий стіл, а самі вийдіть надвір. Подивлюся, чи зможу я щось удіяти.

Через пів години Нечай вийшов з хати і втомлено схрестив руки на грудях. Потім зняв окуляри, важко зітхнув і присів на лавку.

 — Ось що я вам скажу, чоловіче добрий. Сили, що утримують хлопця, надто древні. Він пройшов посвяту на язичницькому капищі і тепер йому призначено стати Вартовим між брамами світів: нашим, і тим, куди живій людині немає ходу. Тепер він Ізидар. Охоронець кордонів між Нав’ю і Яв’ю. Не питайте, як таке може бути. Просто знайте це. Прослідкуйте, щоб медальйон, що у нього зараз на шиї, він ніколи не знімав. Коли вашому сину виповниться 16 років, привезіть його в Карпати. Він сам буде знати, що роботи. Головне – не втручайтесь і не заважайте. Його доля тут. У хлопцеві дрімає сила пращурів. Сила української землі-матінки. Я залишу для нього гадяцьку палицю. Прийде час, він нею скористається. Збулось пророцтво. Тепер я можу спокійно піти. А тепер ідіть. Я втомився.