Розділ 3. Візит до містера С.

З півночі прийшла заметіль. Вона стала заносити вузькі вулиці, гостроверхі будинки, вежі старого замку, била в стекла, бамкала дзвоном на верхівці собору. Дерева тяжчали від снігу.

Артур довго йшов за незнайомцем. Мабуть той і не збирався користуватися транспортом - крокував не поспішаючи, ніби впиваючись хуртовиною, що кружляла білим вальсом й покривала його капелюх і пальто сніжною вуаллю.

Через годину, так жодного разу і не озирнувшись, незнайомець наблизився до старовинного будинку з вежею, де зараз розташовувався готель «Оксамитовий кут».

У дверях він зник.

Артур, погулявши біля покритих сніговими шапками кущів, наважився заглянути в двері. Він побачив в холі за стійкою адміністратора немолоду повновиду жінку в великих рогових окулярах.

- Вам кого, молодий чоловіче? – проспівала вона тонким голосом.

Зніяковівши, але, все ж набравшись хоробрості, Артур сказав:

- Вибачте, мені потрібно знати в якому номері зупинився високий худий чоловік в чорному пальто, який нещодавно ввійшов у ці двері. Одна людина хоче передати йому ділову записку.

Жінка здивовано підняла брови. Потім промовила співучо:

- Цей поважний громадянин - приїжджий з далекого південного міста. А живе він в п'ятдесятому номері, майже під самою вежею, нагорі. Якщо потрібно, я можу зателефонувати йому ...

- Ні, не треба. Я це... потім, - пробурмотів хлопчик і швидко вийшов з готелю.

Сховавшись під деревом за засніженими кущами Артур деякий час дивився на вікно під вежею. Скло було покрито іскристим сніжним пилом, а всередині вікно завішене темно-червоною тканиною, яка занурювала кімнату в якесь таїнство.

Артур роздумував:

«Як би туди зазирнути? Тут і бінокль не допоможе! От би самому забратися в номер незнайомця і гарненько все розвідати! Чомусь здається, що я щось дізнаюся про зниклого Ваню... Але як? Викрасти ключі? У цієї церберші?»

Артур помітив, що поруч з вікном п'ятдесятого номера проходить обрізана пожежна драбина, недоступна з тротуару.

«А що якщо скористатися цими сходами? Влізти на неї з даху було б нескладно. Але як забратися на сам дах? Можна, звичайно, з горища, але туди мене ніхто не пустить. А якщо з вежі?»

Артур підійшов ближче і ніяково посмикав двері, що вели в башту.

«Так, замкнені міцно. А у кого ключ? Стривай, наверху башти є годинник.  Значить можна дізнатися … у дядька Кіри Котляревської. Адже він часових справ майстер. Я його бачив сьогодні серед тих, хто був на похоронах. Такий носатий чоловік з бородою. У нього напевно є ключ від вежі, адже Кіра якось розповідала, що саме він полагодив баштовий годинник, коли той зупинився. Але чи до того зараз самій Кірі? Мабуть що ні… Але спробувати можна».

Артур відійшов від входу, відмахуючись від білої хуртовини, що кружляла свої вальси в свіжому повітрі і ще раз оглянув височенну гостроверху вежу з годинником, оповиту сніжною пеленою.

***

Весь вечір Кіра просиділа в напівтемряві, навіть ялинка була погашена. У напівтемряві світилися і жили картини батька. Здавалося - він десь поруч, зараз двері відкриються і він увійде ...

Телефонний дзвінок не став несподіванкою, за останній час в будинку звикли до співчуття. Але двері в кімнату відчинилися і почувся охриплий мамин голос:

- Кірочка, це тебе...

Дзвонив Артур. Він довго розповідав Кірі про свою ідею проникнути в вежу і необхідность добути ключ.

- Це малоймовірно, але я спробую, - втомлено сказала Кіра.

- Зволікати не можна. Давай завтра, з ранку. Тим більше, поки у нас зимові канікули.

- Так, але спочатку я зателефоную дядькові… Але чи є у нього ключ... Тут я не впевнена.

Птолемей Леонідович радо прийняв хлопців. Довгий і нескладний, він припадав на одну ногу через поранення на фронті і здавався кульгавим коником. В його чорному кучерявому волоссі плуталися ниточки сивини.

По дому всюди були розкладені, стукали, подзенькували різного виду кишенькові годинники.

- Дядя, як це здорово - у тебе так багато годинників! Але навіщо тобі ця колекція? - питала здивована Кіра.

Вона майже не бувала в будинку у дядька, він зазвичай сам приходив до них у гості. Але з далекого дошкільного дитинства вона пам'ятала, як дядько качав її на коліні, а в ручках вона тримала схожий на цибулину годинник.

Дядько з задоволенням розповідав про своє захоплення:

- Годинники дуже цікаво збирати. Знаєте, з дуже давніх часів годинникарі намагалися домогтися не тільки того, щоб їх вироби мали точний хід. Вони ще й намагалися зробити хронометри унікальними, своєрідними, неповторними. Запрошували відомих художників - ті красиво оформляли годинники. Нерідко матеріалами для створення годинників служили дорогоцінне каміння і метали. Так з'явилися коштовні годинники. Ось їх я і колекціоную.

- Так це ж жива історія! - вигукнув Артур.

- Так, тут є цікаві експонати, створені в минулому столітті і на початку нинішнього!