Розділ 3

Софія була впевнена, що такої дурні, після її невдалого весілля звісно, світ ще не бачив. Вона ніколи не вчиняла так, як збиралася вчинити в той вечір. Йти на повідку у Ірини означало набрати купу неприємностей собі на голову, а Марія хоч і була розсудливою, та завжди обирала якісь вкрай радикальні шляхи у вирішенні проблем.

Невпевнено тупцюючи біля своєї валізи, Софія раз у раз подивлялася на подруг, котрі стояли біля кавового автомату, про щось перемовляючись. В душі, окрім тривоги і збентеження, починала збурюватися злість.

— Казна-що! — заявила Софія, коли дівчата врешті наблизилися до неї.

— Ти чого? — всміхнулася Ірина. — Що таке?

— Я не полечу, — заявила. — Вчора, коли я погодилася, була в стані якогось афекту, чи що. А сьогодні все гарненько обдумавши, зваживши всі…

— Ой, замовкни! — відмахнулася Ірина.

— Ти боїшся? — здивувалася Марія. — Чого?

— Вчора мій наречений не приїхав на наше весілля, я стала посміховиськом на все місто, моя тітка порадила записатися до психолога, а матір тричі запитувала чи надовго я у ванній, бо певно думала, що можу собі щось заподіяти. Сьогодні я лечу до країни, де ніколи не була, мови котрої не знаю, де не маю жодного друга чи знайомого…

— Там є Алекс, — всміхнулася Ірина.

Навіть Марія на те очі закотила не втримавшись.

— Ірцю, то навіть не смішно. Я не полечу! — відмахнулася Софія.

— Припини. Я не сміюся. Я вже тобі казала, що все буде круто. Я написала Алексу і коротко пояснила ситуацію. Він чекатиме тебе у Арланді. Тобі навіть не доведеться очікувати, бо він знає твій час прибуття і вже буде на місці. Все окей, — затріскотіла Ірина.

— Господи, та ти того Алекса сама не знаєш до пуття, не боїшся мене до нього відсилати? — огризнулася Софія, з надією поглядаючи на Марію, але та не повелася.

— Александер мій брат! Троюрідний, так, але ж таки брат. Маєш рацію, ми бачилися востаннє, коли ще обоє під стіл пішки ходили, але я час від часу з ним спілкуюся і він класний. Він не маніяк і не псих. Працює айтішніком у досить престижній стокгольмській фірмі, на хвилиночку, — трохи образилася Ірина.

— Софійко, тобі треба змінити обстановку, ти й сама це розумієш, тому не опирайся. Алекс пообіцяв Ірці, що ти гарненько відпочинеш, він покаже тобі місто та все найцікавіше, що є у різдвяному Стокгольмі. Все буде прекрасно, — підтримала Ірину Марія.

— Але ж я ніколи…

— Так, ти ніколи не робила шалених вчинків, ми знаємо, то може якраз час зробити хоча б один такий, щоб на все життя запам’ятався, — мовила Марія.

— Ти нічого не втрачаєш, — Ірина всміхнулася і обійняла її. — Чесно.

— Я знаю, — прошепотіла Софія, обіймаючи її у відповідь. — Вибач!

Марія підбадьорливо поплескала її по плечу:

— Час на літак. Не бійся і віднайди свою казку, сонечко!

Глибоко вдихнувши, Софія врешті згідно хитнула головою та стиснувши ручку валізи подалася в бік диспетчерської кабінки.

Марія та Ірина з усмішками спостерігали за тим, як Софія швидко пройшла реєстрацію і змахнувши їм на прощання, розчинилася серед пасажирів стокгольмського авіарейсу.

— Ми це зробили, — врешті видихнула Ірина.

— Навіть не віриться, — всміхнулася Марія.

— Чесно, я до останнього не вірила, що вона здасться так легко. Очікувала чого завгодно, але не такої покірності, — Ірина звернула в бік виходу з аеропорту.

— Думаю, вона ще досі в шоковому стані, тому не усвідомлює повністю, що діється і що робить, — продовжувала всміхатися Марія, ковтаючи прохолодне вогке повітря, коли вони опинилися на вулиці.

— Мабуть, — погодилася Ірина. — Щиро вірю, що їй вдасться забутися, хоча б на ці декілька днів.

— Слухай, — Марія вмостилася на водійське сидіння свого Форда й запитально звела брови, — а чого це ти так розпиналася їй про Алекса? Ти що, боронь Боже, їх звести хочеш? Вона тебе приб’є, як повернеться.

— Навіть не думала ні про які зводини. Чесно, — відмахнулася Ірина. — Алекс милий хлопчина, але він не в Софійчиному смаку однозначно. Такий собі, нічого особливого.

— Ну, гаразд, — видихнула Марія. — А що ти йому сказала? Взагалі про ситуацію?

— Ну, — Ірина на мить вдавано задумалася, формулюючи відповідь. — Нічого конкретного, лиш те, що Соню треба підбадьорити та розвеселити. Може до того часу, як вона повернеться, вся балаканина про весілля хоч трохи вщухне.

— Загадай це у новорічну ніч, — зітхнула Марія.

— І ти теж, — сумно всміхнулася Ірина

— Зв’яжешся з ним, коли додому повернешся? — поцікавилася Марія, вправно звертаючи на перехресті.

— Ні. Ми домовилися, що я не турбуватиму їх. Алекс все розповість вже після того, як Софія полетить назад до України, — хитнула головою Ірина.

— Чого так? — здивувалася Марія.

— Аби вона геть забула про все, що залишила вдома, — відмахнулася Ірина. — У Алекса свої методи допомоги. Так, може він й трохи дивний.

— Він трохи псих, — скривилася Марія.

Софія нервувала шалено. Літаком летіла вперше і хоч рейс був досить приємним, все ж почувалася не комфортно. Переліт займав декілька годин і за той час можна було навіть задрімати, але Софія не змогла. Натомість розсіяним поглядом вдивляючись у спинку сидіння попереду, все прокручувала в уяві останні місяці перед весіллям. Намагалася вловити у вчинках та словах Андрія хоч якийсь натяк, що щось пішло не так. І не могла.

Все було добре. Все було чудово. Все було ідеально. Але ж як відомо, коли дуже вже все ідеально, то обов’язково з часом вилазить казна-що.

Плакати Софія собі заборонила ще вдома, тому лиш шморгнула носом, краєм ока помічаючи невдоволений погляд сусіда, котрий сидів біля вікна. Зімкнувши повіки, Софія схилила голову в бік проходу між сидіннями і до кінця перельоту навіть не глянула в його бік.

Те, що вона вже не в Україні, Софія відчула в ту ж мить, як опинилася у п’ятому терміналі аеропорту Арланда. Гомін стояв такий, наче вона у вулик потрапила, безліч мов змішалися в один монотонний шум, котрий час від часу розбавляв механічний голос диспетчера. А ще за вікнами лежав пухкий сніг, блакитним маревом підсвічуючись від ліхтарів.