Розділ 8

Прокинулася Софія з дивним відчуттям. Здавалося, всю ніч в голові, крізь сон, крутилося якесь питання, на котре вона дуже хотіла знати відповідь. Проте кому саме мала поставити те питання, не знала: чи то Александеру, чи дівчатам, чи батькам, чи може навіть Андрієві.

Поглянувши на годинника й піднявшись з дивану, Софія зазирнула на кухню, але там було порожньо, тоді прислухалася біля дверей ванної, потім підійшла до спальні. Александер спав, підклавши руку під голову — навіть не думав про те, що вони мали виїхати не пізніше сьомої.

Гмикнувши собі під ніс, Софія підійшла до ліжка і легенько торкнулася його оголеного плеча. Александер спросоння перевернувся на спину, розкидаючи руки, і Софія помітила татуювання на зап’ясті його правої руки. Зацікавлено роздивляючись дивний, геть незрозумілий напис й не помітила, що він розплющив очі та мовчки спостерігає за нею.

— На згадку з юності лишилася, — промовив тихо.

Софія стрепенулася й відступила на крок назад:

— Хтось мав виїхати не пізніше сьомої.

— Хтось проспав, — всміхнувся у відповідь.

— Так, я бачу, а вже без чверті сьома, — Софія рушила зі спальні, кидаючи через плече. — До речі, з Різдвом тебе, Алексе!

Не снідали. На ходу ковтали каву та одягалися, ні на мить не перестаючи жартувати одне над одним. В якусь мить Софія з усмішкою усвідомила, що їй навіть подобається така атмосфера. Вона запитала, що краще одягти, Александер відповів, що то за її бажанням, але все ж таки Різдво, тому якщо вона має у валізі якусь сукенку та не стане недоречною.

Софія подумки подякувала Ірині, котра однією з перших відправила до валізи красиву сливово-синю коктейльну сукню, оздоблену блискучим мереживом. Софія купила її на новорічний корпоратив ще у минулому році і більше нікуди й не одягала.

Біляве волосся уклала у мушлю на потилиці і навіть дещо підфарбувала очі та вуста. Після секундних роздумів кинула до валізи ще й джинси та светр. Про всяк випадок, як кажуть. Александер сказав, що повернуться вони вже наступного ранку, тому Софія вирішила зі своєю валізою не розлучатися.

Виїхали до восьмої і Софія навіть похвалила їх за таку швидку організованість. Александер на те лиш всміхався, пильно стежачи за дорогою. Досить швидко вже дещо знайома Софії картинка змінилася місцями, котрих вона ще не бачила — вони прямували до східного муніципалітету Худдінге.

— Насправді нам їхати ближче, аніж до Арланди, тієї, що аеропорт, — промовив Александер. — Це чудовий район, котрий рясніє озерами, лісами та заповідниками. Він красивий влітку, коли все зелене та ароматне, а взимку перетворюється на справжню сніжну казку.

Досить швидко слова Александера набули для Софії нового значення. Чим далі вони від’їжджали від центру Стокгольму до його східного боку, тим тихшим та розміренішим ставало все навколо. Безліч споруд у кільканадцять поверхів замінювали стримані одноповерхові будівлі, затишно заховані серед пишних крон дерев. Якщо у Сульні Софії здавалося, що вона де-не-де потрапляє до суворого скандинавського лісу, то у Скогосі то вже були не просто відчуття, а реальність. Всюди буяла незаймана природа, а вже під неї підлаштовувалися люди, не навпаки.

Александер звертав акуратними вуличками все далі й далі, аж доки Софія не побачила перші обриси величезного озера.

— Що то? — одразу запитала, з цікавістю придивляючись поміж будиночків.

— Це озеро Древікен, за декілька кроків величезний плавальний комплекс Бадудден, а далі на південь озерно-лісовий заповідник. Проте взимку там немає розваг, а от влітку можна дуже гарно відпочити, — розповідав Александер, знову звертаючи на вуличку, котра пролягала майже впритул до озера. — Приїжджай і я влаштую тобі незабутній літній кемпінг.

— Міднаттсваген?! — таки зуміла прочитати вказівник Софія.

— Це вулиця, на якій знаходиться будинок, до котрого ми якраз прямуємо, — всміхнувся Александер.

— По-доброму заздрю людям, котрі тут проживають, — промовила Софія, роздивляючись чепурні одноповерхові будиночки. — Круглий рік у них розкішний вид з вікна.

Александер знову всміхнувся:

— Це точно. Тут майже немає таунхаузів, вілли невеликі й більше схожі на дачі, але дуже комфортні.

— Це наче передмістя, так?

— Так. Тихий район, зветься Скогос, і тут, за шведськими мірками, досить мало населення. Проте якщо ти шукаєш справжнього скандинавського затишку, тиші та спокою, тобі точно сюди.

Александер зупинив автомобіль на вузькій під’їзній доріжці біля будинку, котрі раніше Софія бачила хіба-що на красивих картинках в інтернеті. Він був невеликим, дещо видовженим, одноповерховим, зі світло-сірим металевим дахом та шоколадного кольору фасадом з натурального дерева. Ошатності додавали широкі білосніжні віконні рами та такі ж двері.

— Він не червоний, — мовив Александер, а тоді розсміявшись додав. — В основному шведські заміські будинки всім уявляються стриманими, полишеними декору та обов’язково з червоним фасадом і дахом з черепиці. Наш трохи відійшов від загальноприйнятого уявлення.

— Наш? — Софія здивовано кліпнула очима.

— Це будинок моїх батьків. Тут я виріс, — пояснив Александер. — Ходімо.

— О, Боже! Ні! — запротестувала вона, геть збентежившись. — Чому не попередив? Як я отак? Александере, це була дуже й дуже дурна затія.

— Розслабся! — мовив сміючись. — Якщо тебе так розхвилювало знайомство з моїми батьками, то видихни, бо його не буде. Точніше їх тут не буде. Вони зараз по інший бік озера, з ріднею у Кумлі.

Александер раптово змовк і розгублено глянув на Софію. Проте вона на ту розгубленість не звернула уваги, бо раптом згадала про те, що крутилося в голові ще з ночі:

— А ти вчора ввечері з мамою балакав?

— Так, а що? — примружив очі він, закриваючи багажника.

— А чому говорив з нею шведською?

В голосі Софії не було підозри чи недовіри, просто питання з цікавості, але воно змусило Александера напружитися і декілька секунд він мовчки дивився на неї, відчуваючи, як повільно тане усмішка на вустах.