Розділ 11

— А ти шкодуєш, що я поцілував тебе? — запитав Александер, наче не помічаючи темряви, котра огортала їх звідусіль.

— Куди поділася електрика? — натомість збентежено мовила Софія, визираючи у вікно.

— Софі, таке просте питання, — прошепотів, торкаючись кінчиками пальців її плеча. — Така коротка відповідь.

Софія навіть зраділа, що на кухні темно, бо обличчя аж палахкотіло від тих дотиків, а його прохолодні пальці вже ковзнули по ніжній шкірі її шиї.

— Ні, — видихнула, — але ж…

— Більше нічого не кажи, — мовив ледь чутно, обережно пригортаючи її до себе. — Нічого.

Софія звела погляд і Александер враз зрозумів усе, що вона хотіла сказати. Кожне слово, кожна емоція — все так яскраво та чітко виднілося в тих неймовірних глибоких очах, мовби написане чорним на білому папері. Тим поглядом Софія сказала йому все, що мала на серці, а Александер отримав відповіді на всі питання, котрі вихором кружляли у підсвідомості останні декілька днів.

— А давай гуляти під снігопадом? — запропонував з лагідною усмішкою.

З глибокою вдячністю Софія кивнула, а тоді ніжно усміхнулася у відповідь.

Підкинувши ще декілька полін у багаття каміну, Александер підхопив Софіїне пальто, допомагаючи їй: турботливо поправив комірець, застібнув всі ґудзики, перевірив, чи не забула вона шапку та шарфик.

— Дитиною себе відчуваю, — промовила на те. — У всіх розуміннях цього слова.

— Так і має бути, — сміючись відповів. — У всіх розуміннях. Хочу, аби ти назавжди запам’ятала цей вечір, це Різдво, цю зиму… Хочу...

Софія зрозуміла, що Александер збирався продовжити почату фразу, але сам себе чогось обірвав. Вона навіть рота розтулила, аби спитати, але внутрішній голос заборонив. Наголосив, що то не суттєво, бо якби було суттєвим, то Александер точно б сказав.

Вони рушили на вулицю, озираючись навкруги та все ще сміючись.

— Твоя сукня, — згадав Александер. — Занадто святкова.

— Подумаєш! — відмахнулася Софія. — Куплю собі іншу.

 — Я куплю тобі іншу, — відповів. — Бо ж якщо з нею щось станеться, то винним в тому буду я і тільки я.

— Не думай про неї, — Софія схилилася до алеї зачерпуючи жменю снігу і навіть у кулю його не формуючи, запустила в Александера.

— Ти так? Гаразд! Я ще побуду джентльменом, але не можу сказати, на скільки часу мене вистачить.

Софія дзвінко розсміялася. Александер впіймав її, обхоплюючи долонями талію. Мить вона дивилася на нього, а тоді розправивши долоню, дмухнула йому в обличчя рештки снігу. Мов чарівним пилком вкриті, заблищали його впалі щоки. Користуючись тим, що застала його зненацька, Софія ковзнула з легких обіймів і побігла тротуаром від будинку.

— Не боїшся загубитися? — гукнув Александер навздогін, витираючи обличчя рукавом куртки.

— Ти ж знайдеш мене, правда? — спитала сміючись.

Александер зупинився посеред порожнього тротуару, милуючись її обличчям у світлі сріблястих вуличних ліхтарів. Вуст його знову торкнулася усмішка, але вже не така, інша. Та усмішка була трохи збентеженою, трохи задумливою, трохи розсіяною і безмежно сумною.

— Софі, я маю тобі щось сказати, — врешті мовив.

Софія підійшла ближче, опускаючи долоні на його плечі, і зазирнула в очі:

— Впевнений, що мені треба те знати? Впевнений, що хочеш те сказати?

— Я вже ні в чому не впевнений, — відповів гірко. — Вперше в житті.

— Александере, я не настільки дурненька, як ти може собі подумав. Я цілком усвідомлюю, що ще декілька днів тому ти мав життя, в котрому мене не було, зате, можливо, був хтось, хто…

— Ні! — одразу заперечив. — Це не те. Тут геть інше, Софі.

— Тоді воно може зачекати до ранку, — констатувала з милою гримаскою. — Може?

Александер роздумував лиш мить, не довше:

— Може. Думаю, може.

— Дивись, яка хурделиця розгулялася, — Софія звела голову до неба, міцно заплющуючи повіки, бо на обличчя без упину падав пухкий густий сніг.

Наступної миті Александер скрутив її в оберемок, вмиваючи пузатою сніжною кулею. Доки вона бубоніла погрози, втираючи обличчя рукавичками, він реготав, але завчасно втік на безпечну відстань.

— Ну все! Ти догрався, хлопче, — Софія зачерпнула повні долоні снігу, жбурляючи в нього. — Догрався!

Регочучи, Александер повалив її у кучугуру, дбайливо згорнуту біля тротуару на чиїсь галявині перед будинком, а тоді безжально загорнув у сніг. Софія відбивалася як могла, але сил було недостатньо, проте їй вдалося насипати йому снігу за комір і за виразом його обличчя зрозуміла, що то було не надто приємно.

По гарячій шкірі спини та грудей вже котилися крапельки талого снігу. Миттєво Софія відчула, що сукня під пальто стає вологою, що сніг тане у її шкіряних чобітках, що змокріле волосся прилипло до шиї під шапкою, а ніс та щоки вже пощипує мороз. Александеру певно теж стало холодно, бо він припинив реготати й звівшись навколішки, простягнув їй руку, пропонуючи допомогти. Софія схопилася за простягнуту руку, а тоді штовхнула в сніг його, притискаючи зверху власним тілом.

— Тобі зручно? — розсміялася.

Александер ковзнув задоволеним поглядом по її тілу, котрим вона притискала його до засніженої землі, а тоді стиснув в обіймах:

— Так, мені дуже зручно. Готовий провести отак решту життя.

В очах його, підсвічених блиском вуличних ліхтарів, виблискувала пристрасть і Софія не могла її не помітити. В ту мить він виглядав так звабливо, що в неї запаморочилося в голові. Софія спробувала вивільнитися, але Александер не відпустив. Подих його уповільнився, а погляд сфокусувався на її розімкнутих вустах. Софія відчула, що її власна грудна клітка здіймається в такт його глибокому диханню і схвильовано ковтнула. В голові стукотіла одна єдина думка — його хотілося поцілувати. Всі інші думки десь розсіялися, наче їх снігова пелена загорнула.

— Гадаю, треба повертатися, бо я вже вся мокра, — натомість вимовила.