Зимовий подаруночок

Глава 5

«Всупереч видимості, саме зима — пора надії.»

©Жильбер Сесброн

 

Назар

Все так складно...У мене все так складно...

Йду вулицею, прямуючи додому та розглядаю засніжену дорогу, на яку наступивши, починає рипити сніг під ногами. Дивлюся в небо, звідки починає летіти маленький, а потім все більший і більший сніг, посміхаюся, адже це так гарно.

Та в мить мене зупиняє голосний кашель позаду. Я зупиняюся та повільно обертаюся. На мене дивиться Макар, так спокійно та невимушено, що хочеться голіруч задушити його. Він, придурок такий, знає ж, що Яні подобається, та все одно грається її почуттями.

- Ми сьогодні нормально не поговорили... - починає хлопець, сховавши руки в кишені куртки. - Хочу це виправити.

- І про що нам зараз говорити? - питаю.

- Наприклад, про те, що ти сьогодні взагалі не хочеш зі мною спілкуватися. Чому?

- А маю? - питання на питання, та-ак.

Мене починає діставати ця розмови, якщо він прийшов, то нехай говорить про суті, а не допитується і намагається не конкретизувати, а навпаки, узагальнити свої питання. Це бісить, справді!

- Взагалі-то так, адже ми з тобою наче непогано здружилися. - відповідає Макар, о ні, нехай не мріє!

- Тобі здалося. - сухо кажу та розвертаюся спиною до нього.

Не хочу продовжувати з ним розмови, тому просто йду, а він не кричить нічого в слід, не питає, а просто стоїть позаду. Тому я йду далі засніженою дорогою додому, намагаючись забути сумні очі Яни. Тоді мені було дуже її шкода, так, що я не зміг не обійняти її. Дівчина виглядала такою беззахисною, зламаною, що я розумів, що Яні тоді б не завадила моя підтримка. А от схоже Макару на це все одно. Ну то нехай!

***

Зранку наступного дня мені знову захотілося піти в сторону будинку Яни. Спитаєте чому? Сам не знаю...Просто хочу і все. Немов мене щось тягне туди...Або хтось...

Тому швидко зібравшись, я виходжу з квартири. Та вже дійшовши до того місця,, де вчора зустрів дівчину побачив, що вона сьогодні не сама. А зі своїм братом Левом. Вони про щось говорять, ідучи, тому не бачу сенсу підходити. Я намагаюся йти не помітно, але мене все ж помічає Лев.

- О, Назар, йди сюди! - кричить, махаючи рукою.

Посміхаюся,бо в принципі це краще, аніж іти самому. І чомусь я радію, що буду йти в компанії Яни. Дивно...

- Привіт. - коротко вітаюся, потиснувши руку Леву, а Яні кивнувши головою. Вона ніяк не відреагувала, лише коротко глянула на мене, а потім перевела погляд вниз.

- Ми якраз обговорювали ваші репетиції. - каже хлопець. - Класно, що вас поставили в пару.

- Угу. - мугикаю, щоб підтримати розмову.

- Тепер хоч Яна матиме з ким поспілкуватися, а то ходить вічно сама.

- Лев! - гиркає Яна, а брат лише знизує плечима.

- На правду не ображаються. - захищає себе Лев, а я посміхаюся.

Класно мати брата або ж сестру, в тебе є у кого попросити пораду, є той хто може прикрити перед батьками. Я народився один у сім'ї і завжди хотів ще когось, але не вийшло.

- Ти казав, що кудись поспішаєш, ні? - запитала Яна в Лева і той вдарив себе по лобі.

- Забув! Все, тоді я побіг, бувайте.

Лев біжить у сторону пішохідного переходу, а я підходжу ближче до Яни. Деяку частину дороги ми йдемо мовчки, але мені це починає набридати.

- То...м...як справи? - чорт. Тупо. Знаю, але що ще можна сказати?

- Назар, я знаю, що тобі цікаво чи мені досі подобається Макар. - ошелешує мене Яна. Мені це справді цікаво, але я й не хотів тиснути на дівчину. - Не виправдовуйся, я знаю, що це так. - перебиває мене Яна, коли я тільки-но хотів заперечити. Та після її слів все ж замовкаю. - Я не знаю, насправді...З одного боку він ще подобається мені, але з іншого я розумію, що в нас нічого не може бути і мені варто забути його. Проте...Це складно!

- Я розумію, тому тобі варто відволіктися. Думати про щось інше. - раджу. - Макар не один, у тебе точно буде ще той хто покохає тебе. - кажу так, немов натякаю на когось.

Назар, схаменись! Тобі не потрібно закохуватися! Не зараз. Не тоді, коли дівчині ще досі подобається інший. Але...Серцю не накажеш, воно саме обирає того в кого закохатися.

- Сподіваюся так і буде. - киває та спрямовує погляд своїх очей на мене.

На мить тону в них. Тону в Яні, в її красі, в її очах і в ній всій... Чому я раніше не помічав, яка вона класна? Яка гарна... Переводу погляд на її світле волосся, яке розвіює вітер і мені хочеться торкнутися його. Відчути на дотик...На запах...


- Дякую... - шепоче ледь чутно дівчина.

Я просто киваю і ми продовжуємо йти, проте вже мовчки. Кожен з нас зараз думає про щось своє. Цікаво, про що думає Яна? Про мене? Чи про Макара? Або зовсім про щось інше? Багато припущень, та точної відповіді немає.

- Ти взагалі вмієш кататися на ковзанах? - цікавлюся, згадавши про плани на завтра.

- Не дуже. - зізнається. - Ми з братом ходили один раз на каток, але я не змогла геть і стати на ті ковзани.

- Справді? - щиро дивуюся. - Ну тоді я тебе навчу. - підморгую дівчина, а вона легенько посміхається мені.

Заходимо до університету і прямуємо в аудиторію. Я скидаю куртку та віддаю її в гардероб, забравши свій номерочок. Через поки те ж саме зробить Яна і ми разом ідемо на першу пару. Так незвично...

В аудиторії вже, на диво, багато учнів. Усі сидять та про щось розмовляють. Зараз я  б воліла сісти поруч з дівчиною, але на вряд чи вона захоче, тому я прямую до Роми.

- Привіт, Ромчик. - вітаюся з другом та тисну йому руку.

- О привіт! - той посміхається та декілька разів б'є по місцю поруч з ним. Я сідаю та спрямовую погляд на Яну, яка чомусь стоїть поруч.

- Можна...ем...поруч сісти з вами? - сором'язливо питає, опустивши погляд.

Як би ж ти знала, що і я сам теж хочу цього.

- Звісно! - вигукую, навіть не запитавши у Роми, але думаю він проти не буде.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше