Епілог

«Обожнюю це відчуття очікування. Коли вже уявляєш собі ялинку, що виблискує безліччю вогнів, подарунки і навіть запах мандаринів і чарівництва…»

©Ізабелла Нехай

Яна

Пройшов рівно рік...Рік з того моменту, коли я стала по-справжньому щасливою і коханою дівчиною...Рік, відколи я зустріла своє справжнє щастя...свій зимовий подаруночок. І стосунки з хлопцем у нас стали ще міцніше. Ми кожного дня намагаємося бачитися, проте, якщо через певні обставини не виходить - ми обов'язково маємо подзвонити мінімум два рази в день один одному. Дивно звучить, але напевно так і виглядає щастя. Коли ти прокидаєшся і засинаєш з думками лише про одну людину.

- Кохана, про що думаєш? - виводить мене з роздумів Назар.

Ми сидимо в кав'ярні, а я дивлюся у вікно за яким непоспішно падає сніг, утворюючи немов танець. А його друг, мороз, утворив гарні візерунки на вікні.

- Про те, що ми з тобою вже рік разом. - посміхаюся, перевівши погляд на хлопця. - І я розумію, що мої почуття стали лише міцніші.

- Як і мої. - киває він. - Але ти мені так, жодного разу і не зізналася у своїх почуттях. - Назар опускає погляд.

Розумію, що йому справді це важливо. Адже він каже ці слова мені ледь чи не щодня, а я лише мовчки цілую його. Проте...

- Я кохаю тебе, Баланчук Назар, хлопець, що змусив мене думати не лише про себе, що змусив моє серце калатати поруч з тобою, а також, що змусив покохати. - дивлюся на нього, а він завмирає.

Схоже дуже неочікувані слова він почув. Але я й сама не очікувала, що коли-небудь комусь буду казати такі слова.

- Яно... - Назар цілує мене і цього мені досить.

Досить, аби зрозуміти, що я щаслива, що я зустріла своє кохання...