5.

- Це капець просто! - розгублено випалила Аня, спостерігаючи за тим, як Аліну кладуть на носилки та несуть до машини швидкої допомоги. Я також не могла відвести від неї погляду. Все шукала якісь відгомони того, навіщо дівчина вистрибнула з вікна, та, на жаль, так і не змогла зрозуміти. 

Аліна була при свідомості, трималася за руку, а її нога так взагалі виглядала як у зламаної ляльки, вивернута в інший бік. Дівчина скиглила від болю і, здається, сама не розуміла, що сталося. Невже дійсно була не в собі, коли робила це? 

Швидка допомога поїхала, і студенти почали розходитись по аудиторіях. Через цю надзвичайну ситуацію навіть лекції скасували та відпустили всіх додому. 

- Кажуть, що Аліна вживає наркотики. Як по-іншому можна пояснити її вчинок? - роздумує Аня, поки прямуємо у бік стоянки. - Це ж треба ідіоткою бути, щоб добровільно себе покалічити!

- А якщо це не було добровільно? - питаю те, що тривожить. 

- Тобто? Хтось її штовхнув? - хмуриться подруга. - Та ні, просто…

- Віто, ти додому? Можемо підвезти! - нас швидко наздоганяє Гліб та широко посміхається. Я ж дивлюся у бік Германа, котрий ліниво переставляє ноги, наближаючись до нас. 

- Справді? - не встигаю рота відкрити, як відповідає Аня. - Це чудова ідея! Ми з Вітою якраз збиралися на зупинку. 

Схоже, подруга вирішила скористатися ситуацією і ще трохи побути поруч з Германом. Чесно кажучи, я збиралася відмовитись, але тепер це неможливо. 

- Я Аня, подруга Віти! - дівчина навіть руку потиснула трохи розгубленому Глібу. Він також привітався і навіть відчинив для неї задні двері. 

Опинившись поряд з подругою, я пообіцяла собі не дивитися у дзеркало заднього виду. Там нічого хорошого на мене не чекає, лише сині очі, котрі й так лякають мало не до смерті. Тільки от обіцяти це одне, а робити - зовсім інше. Коли Герман сам розпочинає розмову і не про будь-що, а саме про Аліну, я неохоче піднімаю погляд до дзеркала. Так і є, він дивиться на мене.

- І часто у вас в універі студенти з вікон стрибають?

- Сама шокована! - швидко вклинюється у розмову Аня. - Ніколи такого не було. 

- Справді? А ця дівчина… вона здатна на подібне?

- Хто? Аліна? - дивується Аня. - Звісно, ні! У неї татко тримає це місто. Навіть уявити боюся, що буде з нашим універом після того, як його донечка мало віку собі не вкоротила. 

- Виходить, у цієї дівчини не було причин так вчиняти, - втручається Гліб. - Або ми чогось не знаємо. 

- Напевно, таки не знаємо, - погоджується Герман - і наші погляди знову зустрічаються у дзеркалі. Я не витримую першою й відвертаюся до вікна. Так, думати можна багато і не факт, що це якось допоможе. А мої думки про те, що, можливо, Аліна зробила це через мене - просто дурня. 

Я не вмію керувати думками людей. Це просто фантастика якась. Або містика.

Подякувавши хлопцям за те, що підвезли, я спеціально не звертаюся лише до Германа. Першою покидаю салон, як тільки автомобіль зупиняється, і прямую до свого будинку. Аня наздоганяє мене вже у дворі. Звісно ж, у гості вона не збирається. Просто вирішила попрощатися, поки чекає таксі. 

- Герман такий милий! Віто, тобі так пощастило жити з ним по сусідству! - заявляє, поки я шукаю у сумці ключі від дверей. 

- І не кажи. Оце щастя привалило, - фиркаю та штовхаю двері. Дивно, та в будинку надто тихо. Можливо, тітка спить після нічної зміни… - Зайдеш?

- Та ні. У мене сьогодні шопінг з черговою пасією мого татка. Бувай, подруго! - Аня цілує мене в щоку, виходить на вулицю і застрибує у таксі, котре якраз під'їхало. 

Залишившись наодинці з собою, залишаю рюкзак у вітальні, а сама вирушаю на пошуки тітки. Вчора у мене була божевільна ніч і зовсім не хочеться знову бути одною в будинку. Тільки от тітки на кухні немає і в кімнаті також. Вкотре з'являється неприємне відчуття, тому, діставши з кишені телефон, набираю її номер. 

- Слухаю, люба! - її голос захеканий, наче тітка кудись поспішає. 

- А ти де? Я прийшла, а тебе немає… - запитую.

- Віточко, мене терміново викликали на роботу. Моя колега захворіла, тому довелося її замінити. Пробач, що не попередила. До речі, зовсім недавно до нас привезли дівчинку з твого універу. Кажуть, вона вистрибнула з третього поверху. Це правда? 

- Так, - мені ще важко переварити, що сьогодні знову доведеться переживати божевільну ніч, а тут новина про Аліну… - А що вона каже? Навіщо зробила це?

- Дівчина постійно плаче та повторює, що не робила цього. Це так… дивно, - стишує голос тітка. - У неї важкий перелом ноги й травма руки. Дівчинка красива така і, схоже, багата. Навіщо їй свідомо це робити? Нічого не розумію.

І я… не розумію… 

Тітці доводиться завершити розмову, тому що хтось покликав, а я так і завмерла з телефоном у руках посеред кімнати. Виходить, я мала рацію, й Аліна зробила це, коли була не в собі. Але що це за стан такий, при якому людина добровільно себе калічить? 

Забути про Аліну та її вчинок дуже важко. Перед очима постійно картинка того, як вона відчиняє вікно і вистрибує на вулицю. Поки на вулиці світло, я встигаю пообідати та підготуватися до завтрашніх занять. Та коли темніє, мій страх повертається. У будинку надто тихо і кожен шерхіт я сприймаю як щось жахливе та здригаюся від жаху. 

Зачинивши всі вікна та двері, йду у свою кімнату, й, не втримавшись, таки виглядаю у вікно, щоб перевірити, чи горить світло у сусідньому будинку. Горить, як і вчора, лише в одній кімнаті. 

Закриваю шторами вікно і переодягаюся в піжаму. Забираюся під ковдру та прикриваю очі. Все буде добре, якщо в голову не лізтимуть всякі дурниці. Я ж сама постійно думаю про це, а потім вночі доводиться тікати від монстрів. 

Сама не помічаю, як засинаю, а от прокидаюся різко і несподівано. Не одразу розумію, де знаходжуся і що мене розбудило. Та коли в шибку щось потрапляє й стукіт розриває тишу, я мало не кричу від несподіванки. Крик застрягає у горлі, і мені до божевілля страшно підвестися на ноги та виглянути у вікно.