9.

Кричати просто не виходить, тому що голос зникає, як і відчуття реальності. Мені так сильно хочеться, щоб все це був лише сон, але, на жаль, це реальність, якою б страшною вона не була. 

Я на підлозі, а наді мною хтось або щось дуже й дуже погане. Я просто заклякаю від страху і відчуваю лише, як ті самі холодні пальці торкаються моєї руки, повільно піднімаються вгору, до шиї. Я відчуваю його присутність зовсім поруч, навіть холодне дихання торкається мого обличчя. Він дивиться на мене, розглядає і, схоже, темрява зовсім йому не заважає. 

А от я навіть щаслива, що навколо так темно. Нехай що буде відбуватися далі, я не хочу бачити обличчя того, хто зараз у моїй кімнаті. 

- Від...пус...тіть ме...не… - виходить занадто тихо й злякано. Відчуваю, як по обличчю котяться сльози і розумію, що не хочу помирати ось так. Принаймні я маю право дізнатися, що тут відбувається. 

- Ні! Ти моя! - страшний голос з мого сну оживає, а в міліметровій близькості від мого обличчя засвічуються такі знайомі мені сині очі. Це він! Вбивця з мого сну! Він прийшов мене вбити! 

Саме в цей час місячне сяйво проникає у кімнату, і я починаю бачити силует. Темний, великий і дуже страшний. Здається, монстр сидить просто на мені, хоча я зовсім не відчуваю важкості його тіла… лише холодну руку у себе на шиї. Добряче придивившись, помічаю його сіре, облуплене, наче шпаклівка, від старості обличчя. Такого ж кольору уста та чорні зуби. 

Гидота просто. І сморід від нього такий, наче ми в каналізацію потрапили. 

Монстр не дає мені часу краще його розгледіти. Він міцніше хапає мою шию, а інша його рука торкається того місця, де шалено б'ється серце. 

Я точно знаю, що це не сон. І після того, як він вирве його у мене з грудей, я не прокинуся.  Саме тому намагаюся знайти в собі останні сили і відштовхнути монстра. Шкода лише, що допомагає це мені мало. Не придумавши нічого кращого, починаю подумки кликати Германа. Сама не розумію, чому саме його. Просто минулого разу саме він мене врятував. То чому не покликати його ще раз?

- Тобі ніхто не допоможе. Ти моя! - знову повторює монстр, а я відчуваю, як його довгі нігті починають проникати мені під шкіру. Повільно так, розтягуючи задоволення. Мені ж неймовірно страшно і боляче. Розумію, що ніхто не прийде й міцно зціплюю зуби, щоб не кричати. Не хочу, щоб почула тітка. Він же і її може вбити. 

Несподівано, просто у мене на очах, вікно розлітається на шматки - і мене з ніг до голови засипає битим склом. Та я не жаліюся, це ж краще, ніж без серця залишитися. Монстр сичить й відлітає від мене у прямому сенсі слова. Тепер зрозуміло, чому я не відчувала вагу його тіла. Просто у нього його немає. Лише довгий плащ, капюшон, руки та голова. Уявлення не маю, як це зібрано докупи, але те, що він живий та сильний - факт. 

- Ну привіт, Веліате, - я очам своїм не можу повірити, але Герман дійсно тут. Хоча й виглядає трохи незвично з пістолетом у руках. - Давно не бачилися. 

- Ти! - прошипів монстр і, здається, зовсім забув про мене. Притискаючи руку до рани на грудях, з якої почала текти крок, я відповзла у дальній кут кімнати. В безпеці себе не відчуваю, але тепер хоча б ніхто не намагався встромити мені нігті в груди. 

Монстр так різко кинувся  на Германа, що я реально злякалася за хлопця. І байдуже, що у нього в руках пістолет. Хіба він захистить від того, хто навіть тіла немає? 

Звук пострілу розрізає темряву, а я просто сильно зажмурюю очі та дуже сподіваюся, що цей жах нарешті закінчиться. Кілька секунд нічого не відбувається. Занадто тихо після того, як тут таке відбувалося. Та коли мені на плечі лягає чиясь рука, здригаюся й намагаюся відповзти ще далі. 

- Віто, це я! - голос Германа серйозний та з нотками стурбованості. Він доволі сильно тріпає мене за плечі, напевно, щоб швидше взяла себе в руки. 

Мені таки доводиться розліпити повіки. Коли бачу його обличчя надто близько, видихаю з полегшенням. Монстра ніде не видно, і це хороший знак. Невже Герману таки вдалося його пристрелити? 

- Хто це був? - питаю тихо і якось надто кволо. Я майже не відчуваю власного тіла, і це зовсім мене не тішить. 

- Я поясню, але не зараз. Ти можеш встати? - Герман підводиться першим й подає мені руку. Через темряву він не бачить, у якому я стані. В грудній клітці сильно пече і все ще присутнє відчуття, що нігті того монстра знову проникнуть під шкіру. 

На ноги вдається підвестися доволі вправно і з першого разу. Зате зробити крок не виходить. Ноги підкошуються, і в останній момент ловлюся за руку Германа. На щастя, він миттєво все розуміє та підхоплює мене на руки. 

- Він тебе поранив? - тепер у його голосі лише занепокоєння, і це так… дивно. Невже Герман дійсно хвилюється за мене? - Куди?

- Він збирався вирвати моє серце, - шепочу пересохлими устами. Якось в одну мить всі сили просто взяли і покинули мене. Повіки стали важкими, і навіть біль відступив кудись на другий план. 

- Звідки ти знаєш? - схвильовано питає. - Бачила його раніше? 

- Він снився мені. Приходив, щоб вирвати моє се… - договорити так і не виходить. Свідомість таки покидає мене, а останнє, що пам'ятаю, як голова падає на тверде плече хлопця. Здається, з ним я у безпеці.

Герман

Віталіна втрачає свідомість. Ну що ж, це навіть не дивно після того, що їй довелося пережити. І єдиний висновок, який у мене напрошується -- вона абсолютно нічого не розуміє. 

На вулицю вистрибую через те саме розбите вікно й з дівчиною на руках. Потрібно занести її до себе та оглянути. Рана може бути серйозною, і мені буде непереливки, якщо дівчина помре до того моменту, як нам вдасться дістати з неї те, що там заховалося. 

- Що сталося? - Гліб розгублено оглянув  дівчину у мене на руках, коли я зайшов у дім. - Він прийшов за нею?

- Так, - обережно кладу її на диван і тільки зараз помічаю червону пляму на футболці з лівого боку. - Відвернись! - кидаю братові, а сам піднімаю футболку вгору. Намагаюся не звертати увагу на те, що дівчина поруч зі мною дуже красива і трохи... гола. Автоматично обробляю рани, точно зроблені кігтями клятого демона, й, наклавши пов'язку, опускаю футболку на місце.