13.

- Віто, я ж просив… - Герман намагається підвестися, але у нього нічого не виходить. Демон присідає над ним і знову хапає за шию. Схоже, душити людей у цих монстрів улюблена справа.

- Відпусти його! - кричу, що є сили, коли бачу, як Герман починає задихатися. Розумію, що зараз йому дуже боляче, але поняття не маю, як врятувати нас усіх. 

- Ти… підеш… з… нами… - голос у демона тихий та скрипучий. Він підводиться на ноги і швидко зменшує відстань між нами. Вищий від мені майже на дві голови і запах від нього такий, наче зі сміттєзвалища виліз. 

- Не думаю, - фиркаю. Не скажу, що мені подобається сперечатися з демонами, котрі в будь-яку мить можуть скрутити мені шию, але, чомусь, всередині з'являється якесь дивне відчуття. І це зовсім не страх. 

- Віто… - Герману таки вдається підвестися на ноги, як і Глібу. Та їх миттєво охоплюють ще з десяток демонів. Схоже, мені не залишають вибору, але йти з ними я точно не стану. 

- Передай Веліанту, що силу він не отримає. Хіба що захоче сам по неї прийти.

- Впевнена? - сичить демон. - Ніхто не буде грати за твоїми умовами, дівчинко!

- Це ми ще подивимося, - фиркаю, та, здається, своїми словами таки дратую демона. Я бачу, як він встромляє свої довгі кігті у шию Германа, і той зціплює зуби від болю. Я не хочу, щоб хтось постраждав, а особливо ці двоє. Здається, на якомусь підсвідомому рівні я відчуваю його біль, і саме він змушує мене діяти. 

Роблю лише один подих і відчуваю, як всередині розростається щось дуже гаряче та сильне. Наче руйнівна хвиля, котрою можу керувати тільки я. Схоже, демони щось таки бачать в мені, тому що відступають і навіть Германа залишають у спокої. Та я бачу кров у нього на шиї, і моя злість лише розростається. 

- Віто, - розгублено шепоче Гліб і дивиться на мене так, наче вперше бачить. Йому страшно? Він боїться мене? Дивно… Я ж допомогти нам хочу!

У моїх руках з'являються дві ідеально круглі кулі яскраво-блакитного кольору. Здається, що саме до них стягується уся енергія мого тіла. І що це? Моя сила? Як же мені нею користуватися?

Я кидаю першу кулю в зграю демонів - і вона просто розривається, огортаючи все блакитним сяйвом. Щось до болю знайоме. Я вже бачила подібне раніше. Так само роблю й з іншою, а коли блакитне світло потроху зникає, від демонів навіть слідів не залишається. Наче й не було їх тут ще мить тому. 

Мене відпускає, а разом з тим повертається здатність рухатися. Наближаюся до Германа, котрий ошелешено сидить на землі, і сама не знаю, що варто зараз говорити. 

- У тебе кров, - торкаюся пальцями його шиї - і ми обоє знову завмираємо. На моїх пальцях все ще горить ледь помітне блакитне світло, і коли сила починає тягнутися до кінчиків, я обережно проводжу подушечками по ранах хлопця. 

- Що ти робиш? - Герман не відштовхує. Він занадто розгублений, щоб робити це. Сидить, наче вкопаний, і не розуміє моїх маніпуляцій. Я сама не розумію, навіщо це роблю. Просто здається, що так буде правильно.

- Ого! - приголомшено заявляє Гліб, розглядаючи шию брата. - Рани затягнулися! Повністю!

- Що? - Герман встає на ноги і, не вірячи, торкається пальцями шиї. Так і є, я змогла затягнути його рани. - Як ти це зробила?!

- Ага! - додає Гліб. - І це кулі, що знищили демонів! Круть!

- Я не знаю, - підводжуся на ноги і відчуваю себе вичавленим лимоном. Мої руки більше не світяться, і сила не відчувається. Здається, я трохи переборщила. - Та мені здається, що дістати її з мене буде непросто. Вона наче частина мене, розумієте? 

- Не дуже, - продовжує хмуритися Герман. - Вона у твоїй крові?

- Та ні, - зітхаю і сідаю просто на асфальт. Ноги, чомусь, не тримають, а руки тремтять. - Ця сила - це наче я сама. А що, коли вона у моїй душі? 

- Це як? - дивується Гліб?

-Веліант намагався вирвати моє серце щоб забрати сили. Якщо я помру, моя душа покине тіло. Кров тут ні до чого.- пояснюю свої припущення. 

Десь вдалині темряву прорізає світло від фар. Хтось наближається і не треба бути екстрасенсом щоб зрозуміти, хто це. Мені знову непособі, адже люди, котрі їдуть сюди точно нічим не кращі за демонів, котрі були тут кілька хвилин тому. 

-Ти як?- Герман сідає поруч зі мною навшпиньки і прискіпливо розглядає. Він обережно торкається волосся в тому місці де була моя рана. -Ти можеш і свою рану вилікувати? 

-Сумніваюся. - зітхаю. -Здається, що я навіть на ноги не зможу підвестися. 

Герман більше нічого не запитує. Він доволі легко підхоплює мене на руки, а я дозволяю собі покласти голову йому на груди. Вперше за час нашого знайомства відчуваю, що від нього гарно пахне, і взагалі, у нього на руках добре та спокійно. 

-Ти не даси їм мене образити?- язик майже не слухається і повіки наливаються свинцем. Здається ще  мить і я просто втрачу свідомість.  

-Не дам. Обіцяю.- це останнє, що я чую перед тим, як повністю відключитися. Дуже цікаво! Мені б зараз захищатися і тримати оборону, а я просто заснула, повністю довірившись тому, кого практично не знаю…

Герман

Віта прикриває повіки і так довірливо торкається щокою мого тіла. Здається, вона витратила надто багато сил. Ще не надто добре вміє користуватися тим, що знаходиться в її тілі, хоча, так вправно вилікувала мою рану.

До нас наближаються одразу три автомобілі і я точно знаю, що в одному з них сидить Ерік. Цей мудак не прогавить можливості поглянути на Віту. Якби не цей напад, я б ні за що його не викликав, але злякавшись за  дівчину, довелося це зробити.

Автомобілі зупиняються навпроти нас, двері відкриваються і на вулицю висипаються наші колеги. Я бачу Еріка, котрий зацікавлено оглядається навколо і широкими кроками прямує до нас. На його обличчі крива посмішка, наче він вже виграв це протистояння. Та він ще не знає, що Віту я так просто не віддам. 

-А де усі?- зупиняється навпроти мене. -Ти відправив сигнал про допомогу.

-Віта їх знищила.- кажу стримано.

-Навіть так?- він зацікавлено оглядає дівчину, а в мене з'являється бажання заховати її від усього світу, а особливо від Еріка. -Красива дівчина. Схоже, в твою довіру вона вже втерлась.