14.

Свідомість повертається повільно, і кадри минулої ночі крутяться в голові. Я змогла знищити всіх тих монстрів, хоча ще й досі не розумію, як це у мене вийшло. А ще пам'ятаю обіцянку Германа про те, що він не залишить мене в небезпеці і не дасть образити. Дивно, та мені хочеться йому повірити, хоча ми з ним практично не знаємо одне одного. 

Минає кілька хвилин - і мені таки доводиться розліпити повіки. Лежати ось так вічність я не зможу. Варто розібратися з тим, де я зараз і що відбувається. 

Спочатку бачу білу стелю, такі ж стіни, а тоді ліжко і дівчину, що сидить на ньому й зацікавлено мене розглядає. Вона доволі красива, русява та блакитноока. Повільно сідаю під її прямим поглядом і розумію, що це кімната з двома ліжками, тумбами та шафою. Нічого зайвого, наче лікарняна палата. 

- Привіт, я Лола! - дівчина усміхається, а я відчуваю тепло, яке вона випромінює. Вона хороша, у цьому навіть не сумніваюся, саме тому намагаюся усміхнутися у відповідь. 

- А я Віта. Де ми зараз? - це питання, котре турбує мене зараз найбільше. Намагаюся прислухатися до власних відчуттів, але всередині тиша. Можливо, добре, що немає поганого передчуття… 

- У "Білому Вороні". Тебе Герман привіз, - пояснює Лола. - Це правда, що в тобі є величезна сила? Усім так цікаво.

- Справді? - хмикаю. - А усі це хто? Вас багато тут? 

- Більше сотні, - спокійно відповідає дівчина. - Зараз "Вороном" керує Ерік. Придурок ще той! Коли його побачиш, сама все зрозумієш. 

Отже, той самий Ерік, про якого говорив Герман. Хлопець, якому не терпиться дістати з мене цю силу і котрий зробить все, щоб це зробити. Навіть піде на вбивство.

- Я можу побачити Германа? - зустрічатися з Еріком немає жодного бажання, та розумію, що рано чи пізно це станеться. 

- Так, звісно! - Лола підводиться на ноги і чекає на мене біля дверей. Лише зараз до мене доходить, що я все у тому ж брудному одязі і вигляд у мене, напевно, ще той. - До речі, тут є змінний одяг для тебе і душова кабіна у ванній кімнаті. Ти можеш вмитися й переодягнутися трохи пізніше. 

Чесно кажучи, я не впевнена, що мені доведеться це робити. А що, коли цей Ерік вирішить просто зараз дістати з мене силу? Я взагалі не знаю, що в голові у цього божевільного. 

Ми виходимо у довгий світлий коридор, і мені на очі потрапляють кілька молодих людей, що якраз проходили повз. Лише зараз відмічаю, що вони, як і Лола, одягнені у щось схоже на уніформу чорного кольору. Наче солдати… хоча, напевно, солдатами вони і є.

Молоді люди розглядають мене так, наче я якась потвора. Мене відкрито бояться і відступають подалі. Цікаво, чому Лола така привітна зі мною? Невже їй зовсім не страшно? 

- Не звертай на них уваги, - заявляє дівчина, продовжуючи свій шлях. - Для всіх цих людей ти небезпечна. Принаймні вони так думають. 

- А ти? Що думаєш ти? - цікавлюся.

- Гліб сказав, що мені не треба тебе боятися. Ти ж життя йому врятувала і Герману, - усміхається дівчина. - Якщо тобі довіряють ці двоє, то і я буду.

Мені здалося, чи при згадці про Гліба у Лоли загорілися очі? Здається, вона такого ж віку, як і він, отже, є вірогідність, що тут пахне коханням! 

- Віто! - двері попереду нас відчиняються, і в коридор виходить сам Гліб. Він також одягнув цю дивну уніформу і тепер здається мені не схожим на себе. Наче на якусь військову базу потрапила. - Ти як? Довго ж ти спала!

- Нормально, - я щиро рада бачити цього хлопця. Від нього, як і від Лоли, не віє прохолодою. - А де Герман? Він може щось мені пояснити?

- Ходімо, - Гліб бере мене за руку і веде за собою до тих самих дверей, з котрих щойно вийшов. - Одразу попереджаю, що Ерік мудак. Ти можеш довіряти Герману та Данилу, вони на твоєму боці. 

Гліб пропустив мене першою у незнайому кімнату, а сам ступив слідом, ще й Лолу прихопивши. Зупинившись за порогом, я розгублено завмерла, тому що це виявився просторий кабінет з довгим столом, за котрим якраз сидів Герман і ще деякі люди.

- Віто?! - помітивши мене, Герман помітно напружився. Він не підвівся на ноги і не наблизився. І чомусь я розуміла, у чому була річ. Ерік… 

Накачаний блондин з холодним поглядом та кривою посмішкою. Не було сумнівів, що це був саме він. Холод, котрий йшов від нього, пробирав до кісток. Я не відчувала абсолютно нічого хорошого поруч з хлопцем. Також за столом сидів чоловік років п'ятдесяти з коротким сивим волоссям і такою ж бородою. Його блакитні очі розглядали мене повільно й зацікавлено. Він не боявся мене і вбити не намагався. Єдине, що я відчувала від нього - це цікавість. 

Четвертою особою, котра сиділа за цим столом поряд з Германом, була красива брюнетка з проникливими зеленими очима. От вона мене ненавиділа, і це відчувалося надто гостро. Я не могла зрозуміти чому, адже ми ніколи раніше не бачилися. Та навіть її погляд сканував кожну клітинку мого тіла. Не знаю, що вона намагалася знайти, але мені сильно кортіло показати їй середній палець. Цю даму я абсолютно не боялася. Хоча, можливо, варто було б…

- Отже, ти Віталіна, - Ерік першим підвівся на ноги та повільно наблизився до мене. Краєм ока я помітила, як нахмурився Герман і як посміхнулася брюнетка. Схоже, вона вже дочекатися не могла, коли ж мені скрутять шию. 

Ерік зупинився надто близько і тепер оглядав мене з висоти свого немалого зросту. Він виявився вищим за Германа та ширшим у плечах. На шиї дивне татуювання, котре ховалося за комір футболки, і такі ж дивні завитки на накачаних руках. 

- Так, це я, - мені здається, що сила, котра всередині, блокує мої страхи. Такого, як Ерік, важко не боятися, але зараз, стоячи перед ним, я відчуваю точно не страх. У думках вперте переконання, що він нічого мені не зробить. І я не знаю, з чим воно пов'язане. Я так сильно сподіваюся на Германа та на власні сили. 

- Я Ерік, головний тут, - заявляє хлопець. - Є ідеї, як дістати з тебе те, що там заховалося? Мушу зізнатися, у мене ідей чимало, тільки от Герман проти усіх. І що робити будемо?