Злива

Поскрипують навантажені вози. Воли повільно і стомлено тягнуть по степовому широкому шляху свій вантаж - сіль та рибу. Десь високо-високо в небі весело безтурботно заливаються жайворонки. Літо перейшло за середину. Терпко пахнуть степ, високе літнє небо, похилі, вкриті вигорілим бур'яном, пагорби, далекий темний ліс - усе навкруги напилося щедрого сонця.
Остап піднімає голову, намагається розгледіти птахів, мружиться, прикриваючи очі широкою долонею, але полуденне сонце не дає дивитися.
Остап опускає погляд і раптом помічає на горизонті темну хмарку.
- А що, панове, здається ввечері дощ буде.
- Може і буде, - ліниво і не відразу відповідає йому невисокий, широкий в плечах товариш - Микола. Він повільно йде з іншого боку возу, спираючись на палицю.
З ними їдуть на возах чумаки ватажани - високий згорблений Тарас, літній уже чоловік, з сивою щетиною на впалих щоках та чорними як смоль козацькими вусами і кругловидий рожевощокий Іван - ще зовсім молодий, але знатний куховар. Він міг споро приготувати гарну юшку, або наварити знатної каші майже з нічого. Був би тільки шмат сала, цибулина та трохи крупи у полотняному мішечку.
Тарас та Іван сплять на возах. Вчора на нічному привалі гарненько піддали купленої на ярмарку горілки, а сьогодні майже весь день проспали, похропуючи і прицмокуючи у сні.
Воли повільно йдуть по дорозі, обмахуючись хвостами і вухами від докучливих мух і оводів.
Остап йде поруч з возом і роздумує над тим, як увечері вони з'їдуть з дороги, розпряжуть волів, розведуть багаття і варитимуть густий чумацький куліш, що пахне димом і далекою домівкою. Як солодко буде заснути після ситної вечері, накрившись кожухом, а перед тим як потонути у вві сні - довго-довго дивитись у зоряне небо, вслухаючись в скрекіт цвіркунів і п'яніти від солодкого аромату степу.
- А хмара тепер ще ближче.
Микола з під лоба вдивляється в бік горизонту.
- І дивись, вона схожа на ковадло нашого Кало, старого цигана коваля з Оринина.
- Ех, корчму б на шляху зустріти, а не спати під мокрими возами ..
- Остап лише неприязно поглядає на хмару і раптом відчуває, як серед розпеченого степу з'явилося слабке, ледь чутне дихання свіжого вітерця. Ледь помітне, примарне. Та все ж воно тут, воно точно є.
Воли все йдуть, трясучи довгими вухами. Ліворуч від дороги, далеко за пагорбами темніє ліс. Дорога десь попереду плавно повертає у сторону лісу.
- Може і зустрінеться, дай Боже, нам шинок на перехресті доріг, або який хутір побачимо здалеку та й повернемо до нього...
Остап задумливо зітхає, зриває високу травинку ковили і жує м'яку солодкувату серцевину.
Раптом доноситься далекий ледве чутний грім.
- Гримить?
Микола насторожився, навіть призупиняється. Потім швидко коротко хреститься.
- Святий Ілля по небу роз'їжджає у своїй бричці, нечисту силу дістає з чортових нір, щоб чесним християнам не докучала.
Остап теж хреститься, згадуючи, як в далекому дитинстві, його дід, згорблений і одноокий, якого теж звали Остапом, довгими зимовими вечорами, під тріск дрів у печі, часто розповідав про святих людей, про святого пророка Іллю та його супутнику Єлисея.
Тарас зітхнув на возі. Потім повільно підвівся, позіхнув.
- А що, панове, здається ми сьогодні знатно помиємося.
Тарас ліниво потягнувся і пошамкав тонкими пересохлими губами. Витяг гарбузову флягу і вилив залишок води собі до рота.
- Чуєш, Іванко? Чи ти до сих пір почиваєш?
Хмара поступово затягла півнеба. Вигляд її був величний, але разом і зловісний.
Птахи примовкли. Коники і цвіркуни в степу теж замовкли, ніби відчуваючи наближення грози.
Дорога плавно повернула ліворуч і темна громада лісу стала повільно наближатися. Вітер, ніби вирвавшись із пастки, вільно гуляв по степу. Густі високі трави немов дністровські хвилі, переливалися - то нахилялися, то знову непокірно підіймалися.
Блиснула блискавка і через недовгий час загримів розкотистий грім.
Чумаки разом перехрестилася. Остап боязко подивився на близьку темну хмару.
- Брати-товариші, нам би сховатися десь, та хоч би й в лісі. Тільки б не застав нас цей чортовий буревій серед степу.
- Ліс звичайно краще степу, та шинок ще краще. Там б і ніч зустріли. І куховарити не довелося б, - Іван задумливо почухав потилицю.
Але ось піднявся вітер. Впали перші холодні краплі. І відразу ж потемніло все навколо. Немов вечір вже опустився на поля.
Воли пришвидшили ходу.
Раптом яскравий спалах блискавки ніби розірвав небо. Ударив такий грім, що позакладало вуха. Остапу здалося, що земля пішла з-під ніг. Повітря разом закінчилось. Він немов провалився у колодязь і усе падав, падав, не відчуваючи власного тіла. Все навколо нібито вивернулася навиворіт і він виявився зовсім в іншому світі.

Йшов нескінченний дощ. На степ опустилися сутінки. Це було схоже на довгий осінній вечір. Навколо було тихо, вітер майже стих, лише хлюпала вода під ногами і розмірено поскрипували колеса возів.
Остапу здалося, що вони йдуть уже вічність. І начебто поля зовсім інші. Немов він раптом заснув в дорозі, або задумався про щось і ось прийшов до тями. Задумався про щось таке, чого вже не пам'ятав.
Остап, підняв очі, озирнувся.
- Ох як стало холодно, - сказав він і кашлянув.
- Наче осінь настала.
Але супутники мовчали. Іван заліз під рогожі і навіть носа не показував.
Микола йшов по іншу сторону возів, натягнувши на голову солом'яного бриля. А Тарас сидів на останньому возі, накрившись з головою кожухом.
Дорога вже йшла попід лісом. Від заростей тягнуло прохолодою і терпким ароматом кизилу. Густі дерева захищали подорожніх від зливи. Дорога розмокла, йти стало важко. Воли йшли повільно, лише ще нижче опустивши свої великі важкі голови.
Тарас знехотя зістрибнув з возу і босоніж пішов поруч з волами. Змахуючи важкі краплі з вусів, Тарас затягнув тиху пісню. Голос його, на подив чистий і мелодійний, звучав як вітер у степу і був схожий на цей нескінченний дощ.
- Ех, випити б чесному християнину чарку горілки перед сном праведним, - зітхнув Микола, коли пісня стихла.
- І закусити б її гарячим борщем з пампушками та часником, - розвинув далі мрію Миколи молодий Іван, вилазячи з-під рогожі.
- Тільки де ж того борщу взяти? - тихо зітхнув Остап, з тугою вдивляючись у сутінки.
Та раптом за черговим поворотом десь далеко, між тіней і стіни дощу Остап помітив тремтячий вогник. Втомленому чумаку здалося, що це зірка на небі. Але ні, це точно був вогник десь серед степу.
- Дивіться, панове, то ніби хутір попереду ..
- Де, Остапе, де?
- Тарас нагнав Остапа і став вдивлятися у далечінь.
- Може привиділось?
- А, ось і я бачу! І точно вогник. Ніяк хутір який, або дай Боже, корчма.
-Я теж бачу! - збуджено й весело сказав Іван.
- Де, де? - трохи підсліпуватий Микола дивився не вперед, а на Івана.
- Та он, дивись, правіше від возів!
Микола зіщулившись подивився у темряву, намагаючись щось розгледіти.
- А, сказати по правді, ні чорта не бачу, Микола махнув рукою, - але це нічого, раз три чесних пана бачать, то четвертий їм довіряє.
Чумаки повеселішали, передчуваючи швидкий відпочинок і ситу гарячу вечерю.
Воли пішли жвавіше, немов здогадуючись, про що говорять господарі, а може відчули запах житла. Дощ не припинявся. Вже зовсім стемніло і тепер далекий вогник було видно вже чітко.
Остап поморщився - холодна крапля затекла за свитку і неприємною цівкою побігла по спині. Одяг весь намок, став важким. По дорозі вже текла річка. Тверда як камінь глина перетворилася на хлюпаюче слизьке місиво.
Вони повільно спускалися з пагорба. Навантажені вози напирали на волів і втомленим тваринам доводилося йти ще швидше.
Та ось чумаки вже були біля воріт, височенних та трохи перекошених. Це була корчма. Вона знаходилась на перехресті, під самим лісом.
Ніхто з чумаків не пам'ятав цього місця, хоча Тарас і Микола чумакували вже років п'ятнадцять. Та й Остап їздив на промисел вже п'ять років. Лише для молодого Івана це була перша поїздка і він уважно стежив за старшими товаришами, ловлячи кожне слово, запам'ятовуючи нові місця.
Ворота були відчинені і чумаки заїхали на подвір'я. Зморених волів розпрягли і Тарас відвів їх під широкий солом'яний навіс. Там було сухо і затишно. Микола допомагав Тарасові.
Під навісом вже стояв чийсь кінь. Він непривітно покосився на незваних гостей, принюхався і потряс головою.
Поки товариші займались волами і возами, Остап з Іваном пішли у світлицю, домовлятися про нічліг.
Коли чумаки піднімались по слизьким дерев'яним сходам - двері корчми зі скрипом відчинилися, на поріг вийшов, мружачись, корчмар - невисокий худорлявий, з густою, чорною, злежалою бородою та довгим гострим носом. Праве плече його було вище лівого, здавалося, що він щось ховає за бортом засаленої жилетки. Та й сам одяг був немов з чужого плеча - мішкувато висів на худий жилавій фігурі.
- Будь здоровий, пан корчмар.
-І ви панство, будьте здорові. Чумакуете?
Корчмар кинув швидкий погляд на промоклих гостей. І не дочекавшись відповіді продовжив:
- Чесно і відверто сказати, панство, в таку погоду краще по хуторах сидіти, а не чумакувати. А багато вас?
Корчмар не зрушив з місця. Примружившись, він подивився у темряву, у сторону навісу, де Тарас з Миколою прив'язували волів.
- Вас що, четверо?
- Так, четверо.
Остап підійшов ближче.
- Мокрі наскрізь і голодні. Так що пан корчмар, приймай гостей до ранку.
- Так-так, заходьте.
Корчмар ніби прокинувся і кашлянувши, додав.
- Мене кличуть Яковом, а ви панове, як називаєтесь і куди прямуєте?
Іван відповів:
- -я Іван, а це Остап. А там, з волами Тарас і Микола. Чумакуємо ми, сіль і рибу веземо. А їдемо у Кам'янець. Так ось негода така, що хоч бери і дінься кудись. Уже й не знали, що нам робити.
Чумаки зайшли у хату. Тут було тепло. Пахло чимось кислим.
У просторій світлиці по середині стояв великий довгий стіл з лавками по обидва боки. На столі горіло кілька свічок. Та ще за низькими склепінням біля шинквасу кадила масляна лампа.
За столом, ближче до шинквасу, сиділо троє людей. Згорблений сивий і кошлатий старий, схожий на жебраків кобзарів, багато яких бродять по Україні. Поруч зі старим сидів хлопчина, років шести, білявий синьоокий, він уважно дивився на прибулих і щось тихо казав старому. Трохи ближче до входу, опершись ліктями на стіл, сидів високий кремезний запорожець з голеною головою і чорними, як смоль, вусами. За вухо був закручений сивий оселедець. Запорожець був вже добре під мухою.
Коли чумаки увійшли в корчму, запорожець став неспішно набивати свою люльку, таку ж велику як і він сам, поглядаючи на прибулих. В очах його, трохи розкосих, тремтіли вогники від свічки. Остапу навіть подумалося, що очі ці світяться наче у кішки.
- Доброго здоров'я, вельмишановне панство! - голосно сказав Остап.
- І ви будьте здорові, - не зразу відповів запорожець.
Старий жебрак, не повертаючись, мовчки кивнув своєю кудлатою головою.
-А що, знатний дощ йде, - прикурюючи люльку і посміюючись, промовив запорожець.
- Так, знатний, - відповів йому Іван.
- Та такий, що ми немов в річці викупалися.
- Ви напевно зголодніли? Сідайте.
Корчмар показав на стіл.
- Є рибна юшка. Є пиріг з капустою. Яйця. І випити знайдеться. Щоб добре зігрітися.
- Все неси, - відповів Іван.
- І рушники принеси, - додав Остап, обтираючи лице мокрим рукавом сорочки.
В корчму зайшли Тарас і Микола.
Вода з них текла потоками.
Чумаки привітались і залишаючи за собою мокрі сліди зразу направились до печі, грітись.
Корчмар тим часом кудись дівся і через деякий час повернувся з заспаною чорнявою і худою як тростина жінкою - то напевно була його дружина. Разом вони почали накривати на стіл.
Дощ і не думав припинятися. Навпаки, припустив з новою силою. Краплі гуркотіли по вікну і стінах, здавалось, наче хтось постійно легенько стукає у шибку.
Чумаки приводили себе до ладу. Корчмар поклав на лавку великий рушник. Тим часом на столі з'явився баняк з холодною юшкою. Жінка корчмаря, яку звали Ціля, принесла ковбаси.
Запорожець подивившись на їдло і собі замовив ще медовухи з таранню.
Чумаки потрохи зігрілись. Свої мокрі свитки, брилі і тютюн вони порозкладали на лавку коло печі, що сохли. Потім сіли за стіл і почали вечеряти.
Ціля з під лобу споглядала на чумаків, Яків приніс з погребу кислої капусти і огірків.
Після першої чарки тепло розлилися по тілу. Одразу ж у всіх піднявся настрій. Іван почав тихо посміхатись, роздивляючись навкруги. Остапа навпаки стало клонити до сну. Микола з Тарасом запросили до столу запорожця, той сів ближче і почав пригощати чумаків тютюном.
- Бачу, що ваш тютюн змок, то пригощайтесь моїм, будьте ласкаві.
Запорожця звали Петром. Він і справді їхав з Сечі додому, у Городок.
- То ми земляки! Бо ми ж з під Кам'янця!
Захмілилий Тарас по-братськи поклав руку запорожцю на плече.
Вони ще раз випили за земляцтво.
Микола запросив до столу і старого з хлопчиком.
Старий був сліпим кобзарем. Він скромно подякував але відмовився.
-А я теж під цю кляту зливу попав,- голосно розказував запорожець.
- Їхав с товаришем додому. З моїм земляком і побратимом Гнатом Однооким. Ось такий козак! Він чотири роки був у басурманському полоні. Але Господь допоміг втекти. Ще й доброго коня у одного важного турка зміг поцупити.
Запорожець весело розреготався.
- Їдемо ми собі потихеньку, та раптом прямо посеред степу як завіється вітрюган! А степ той, як оцей стіл. Побачили якесь деревце тай мерщій до нього. А вже блискавки спалахують і грім гримить! То ми поскакали до того дерева - заховатись. І десь я товариша загубив..
Запорожець почесав бриту потилицю.
- Там яр з урочищем недалеко був - як скакали , то я примітив. Може мій Гнат туди дівся? А потім, як дощ почався, то я потихеньку поїхав та на цю корчму натрапив. Я так міркую - мій товариш теж сюди приїде рано чи пізно. То я вже його дочекаюся.
Ціля якось дивно глянула на Петра, ніби щось хотіла йому сказати. Та скоро відвела погляд, так що ніхто цього і не помітив.
Чумаки ще раз випили, закусили. Розкурили люльки.
Остап все ніяк не міг зігрітися. Підійшов до печі і притулився спиною до теплого каменю.
Весело потріскував вогонь. За віконцем шумів дощ. Остап накинув кожуха і вийшов глянути, як там воли.
Під навісом було добре. Воли скубали пахуче сіно. Кінь запорожця покосився на Остапа, тихо і непривітливо заржав.
- Все добре. Відпочивайте.
На подвір'ї було темно. Дощ стояв стіною. Десь далеко спалахували блискавки і тоді чорнота на мить підсвічувалась непривітним холодним світлом. З темряви на мить, немов з води виринали силуети дерев, тину, хати, холодними зірочками світились три пари очей тварин.
Остап трохи постояв під навісом, вдивляючись у чорноту, замерз та повернувся до корчми. Тут було тепло і затишно.
Підійшов корчмар і почав говорити про нічліг.
- Місця у нас не дуже багато, але щось, думаю, знайдеться.
- Ось тут, коло печі ляжуть оті два пана - корчмар показав на Тараса та Миколу.
- Парубок, - корчмар показав на Івана, який сильно захмелілі і щось весело розказував запорожцю, - ляже у сінях на лавці. Там і пан Петро буде відпочивати.
- А вас, пане, я покладу у хліву. Там будуть спати і дід з хлопчиною. У хліву сухо і тепло, ще й багато свіжого сіна. Кожух у вас я бачу є, так що буде все добре. Пішли, покажу де це.
Корчмар узяв в руку замусолену лампадку, вони вийшли у двір, повернули праворуч. У хліву і справді було тепло. У стійлі дві корови ліниво жували жвачку.
Ось тут ляжете - корчмар показав у дальній кут з високою купою сіна.
- Місця тут і на п'ятьох вистачить.
Вони повернулись до корчми.
Захмелілі чумаки ще довго розмовляли, але втома брала своє. Потрохи усі стали затихати. Нарешті вирішили йти відпочивати.
Усі потроху почали вкладатися спати.
Тарас голосно і часто позіхав у темному кутку під пічкою. Микола тихо та спокійно сопів під кожухом. Захмелілий Іван все ніяк не міг заснути і ще довго про щось говорив з Петром у сінях. Але з часом і вони замовкли.
Остап поставив на віконце невеличкий каганець, слабеньке полум'я чаділо, та все ж хоч щось було видно у темряві. Потім пішов у свій куток, зробив гніздо у сіні, під голову скрутив свитку, накрився кожухом. Здається вийшло непогано.
У дальньому кутку лягли дід з хлопчиком.
Дощ все не стихав.
Остап швидко заснув, ніби пірнув з головою у темне нічне озеро..
Та раптом він пробудився. Остапу здалось, що він проспав лише мить.
Пробудився він від невимовного жаху, який раптом наповнив усе його єство. Остап сів. Від сну не лишилося ані сліду. Холодний піт тік по спині. Остап прислухався до себе- він намагався відшукати причину того страху, та не міг знайти.
Озирнувся по сторонам. Каганець на підвіконні майже згас, та все ж продовжувати слабо мерехтіти. На дворі було тихо, лише краплі дощу нудно били по землі та вітер шумів у тополях.
Остап подивився у сторону стійла. Тіні від силуетів корів дрижали на стіні хліва.
Та раптом Остап побачив що щось. Якусь бліду пляму коло однієї з корів.
- Що це?
Остап у всі очі вдивлявся, та ніяк не зміг зрозуміти, що це. Він тихо підвівся і стараючись не шуміти і не зводячи очей з тієї незрозумілої плями, підійшов ближче.
То був хлопчик.
Він вчепився руками і ногами до корови. Обличчя хлопчика не було видно, він прихилився до шиї корови, ніби хотів щось їй сказати.
І тут Остап побачив сповнені тихого жаху очі корови. В тих очах була смертельна туга від якої сам Остап ніби скам'янів. Ноги його підкосились і серце у грудях здається на мить зупинилось. Остап хотів закричати, та зміг лише тихо зітхнути.
Тіло хлопчика здригнулось. Обличчя відірвалось від шиї корови і повільно повернулося. По дитячому підборіддю текла кров. Очі хлопчика чорними озерами дивились на Остапа. Губи, усі в крові скривила не то усмішка, не то лютий вищір.
- Він пив кров корови!
Ця думка наче блискавка спалахнула в голові Остапа і викликала таку огиду і разом з тим лють, що він сам не розуміючи до кінця, що робить зі всього духу кулаком ударив хлопчика. Хлопчик відскочив і вдарився о дерев'яну огорожу. Та за мить він вже став на зігнуті ноги. Спина зігнулась дугою. Руками хлопчик упирався в землю, і був схожий на велетенського страшного павука. Він вищирився і затрясся, з перекривленого рота текла чорна кров.
Остап відчув, що ще одна мить і ця нечисть скочить на нього. Остап стрепенувся і кинувся до дверей. Він вибіг на двір, схопив заступ, який лежав коло хліва і підпер ним двері. Сорочка одразу намокла від дощу. Тільки тепер Остап помітив, що він був босяка. Та це було не важливо. Серце у грудях так колотилося, що той стукіт віддавав у голову. Остап кинувся до сіней - там відпочивали Іван і Петро. Треба було їх розбудити. У сінях на дерев'яній підставці горіла свічка. Як тільки Остап відкрив двері - полум'я задрижало і ледь не погасло від протягу. Остап підбіг до лавки, на якій лежав Іван і почав того будити. Та Іван не хотів вставати.
Остап відкинув кожух і побачив широко відкриті очі. Полум'я від свічки дрижало у застиглих очах. Остап повільно відняв руки від Івана і побачив що його долоні усі в крові. То була кров Івана. Остап відсапнувся і повернув голову у сторону Петра. Запорожець лежав під маленьким віконцем на другій лавці. Остап взяв свічку у руки і присвітив собі, щоб краще розгледіти Петра.
Запорожець лежав лицем донизу. Рука його звисала з лавки, так що долоня торкалася підлоги. З вказівного пальця на підлогу капала кров. Під лавкою уже розтеклась велика бура калюжа.
У роті Остап відчув присмак металу. Стало важко дихати. Остап підвівся і його одразу ж знудило.
Після цього стало трохи легше. Він почав думати.
Спочатку Остап захотів бігти до корчми, та раптом подумав, що душогуб може бути там, а це було небезпечно. Остап завмер і прислухався. Було тихо - лише вітер завивав та дощ гуркотів о стіни хати.
Остап вирішив безшумно вибратись на двір і заглянути до корчми через вікно. Треба було роздивитись, що там.
Стараючись не шуміти, він повільно відчинив двері- ті тихо заскреготіли. На мить рука завмерла - задавалось, той звук міг почути увесь світ, та згодом він знову почав повільно відкривати двері. Остапа вийшов у двір, завмер під дощем і став вдивлятись у темряву. Та майже нічого не було видно, лише примарливі тіні від тину, воріт, хліву.
Остап пішов попід стіною до вікна.
За склом чаділа невелика сальна свічка, та що робилось у середині зовсім не було видно.
Чи живі Микола і Тарас, чи живі корчмар та його Ціля.