Глава 8

Кілька секунд намагаюся збагнути, де в нас служниці мешкають. Якось зазвичай не навідуюсь до них, і без мене є кому приглядати. Ага, точно! Кімнати не в центральній вежі – в окремо винесеному крилі, потрапити в яке можна через двір, або підземним переходом. Була ще повітряна галерея та обвалилася під час... гм... останніх неприємностей. Потрібно відбудувати.

– Неллі! – звично гаркаю.

– Тут я, чого кричати? – морщиться нянечка.

– Вибач, не помітив.

Сердите пирхання красномовніше словесної відповіді.

– Чому галерею ніяк не відбудують? – цікавлюся.

– То до вас скільки разів архітектори підходили? Останнього ви, пригадується, зі сходів спустити зволили.

– Та він мені пісні співав, мовляв, секрет розсувного механізму втрачено і галерею можна спорудити лише стаціонарною! А за яким дідьком вона мені потрібна, стаціонарна, якщо раптом облога?! Нехай розвідну проектує, як і була!

– Батько-но ваш зі свого світу різні штучки привозив, а...

– От нехай і з'їздить в інший світ повчиться! Досить мені бездарів підсовувати! Знайдіть нормального проектувальника!

– Тихіше, тихіше, – заспокоює Неллі. – Бо камзол по швах розійдеться і доведеться на бал у чому мати народила йти. Або у вашому улюбленому халаті!

– Шийте заговореними нитками, щоб не розходилися!

– А на вас які, на вашу думку? – посміхається Неллі.

Треба ж. Придивляюся до вбрання, нічого особливого не бачу. Вишивка хіба що дрібна, копітка. Невже Аші? І що вона мені тут нашила? Знаки якісь, на символи схожі. Потрібно буде розпитати.

– Джаресе, може, годі шкутильгати, га? –тон нянечки майже прохальний.

– Думаєш, мені подобається виглядати опудалом?! – обурююся.

– Та що таке! – засмучено сплескує руками Неллі.

– Ти теж, як Леонтій, вважаєш, ніби я так від танців та обов'язків ухиляюся?

– Так давно ж зажити мало...

– А от не зажило! – гаркаю.

Няня зітхає.

Вирулюю з переходу до сходів, піднімаюсь на поверх служниць. Твою ріпку, вони що, всі чекають на мою появу? Потрібно було Аші до себе викликати, та начебто належить за запрошеною дівчиною заходити.

Ні, мабуть, більше не буду. Всі двері прочинені, у них цікаві очі та голівки, а деякі й повністю навстіж – двері, в сенсі. Та й очі теж.

В одних з дверей он красуня стоїть, проти світла не розбереш, Южель, схоже? Бретель нічної сорочки приспущена з плеча, волосся розкидане, посмішка така... даремно я, мабуть, сюди не ходив.

Ні, ви тільки не подумайте, ніби я євнух якийсь. Просто спати з некоханою жінкою – дрібно, а з продажною – і зовсім гидко. Втім, була в мене, хм, «кохана». Коли дізнався, що вона з нами обома крутила, ще гидотніше стало. Краще б зазделегідь загальна.

– З усіма кокетуєш? – крокую до служниці, грізно брови зводжу.

Та трохи відступає назад, але голову задирає, зухвалих очей не опускає.

– Що ви... пане! Тільки на вас ворожба показала!

– Я б теж показав цій ворожбі! Дещо.

Южель збентежено відводить погляд, хоча я зовсім не те мав на увазі! Ну, хай відводить, може, нахабства поменшає... А дідька вам, ніяке збентеження не бере дівку. Звідки така на мою голову і що з нею робити?! Може, справді нагадала чого, що так посмілішала?!

– Магія не бреше, – впевнено відповідає.

– Всі брешуть! – розвертаюся.

– Пане Джаресе... так мені на вас чекати? – от невгамовна!

– Повернуся – поговоримо, – кидаю не дивлячись.

Аші теж в дверях, і настрою чомусь не видно. А так раділа...

Розглядаю, молодці швачки. Потрібно б нагородити, точно ж всю ніч не спали. Сукня гарна, і, слава Джерелу, на материну зовсім не схоже!

І сама дівчина так особливо нафарбована та зачесана, що подібності майже немає. Не хотілося б на балу ще з цього приводу домисли та гостроти вислуховувати.

З іншого боку, можливо, треба було сказати, ніби родичка по мамі? Та тільки її предки століттями біля Джерела жили, вписати невраховану дитину по споконвічній лінії Владик не так просто. Гаразд, вже як є.

– Щось ти не в настрої. Передумала? – питаю. Дівчина злякано скидає очі. Починаю дратуватися. – Кажи!

– Що ви, пане, як я можу?!

– Та не бійся! Краще зовсім без супутниці, ніж з тією, для якої йти з тобою – тяжкий обов'язок або примус. Мені не звикати й одному ходити.

Дурна витівка, все Неллі винна! Стоїть оно, докірливо головою хитає. Та що знову не так? Служниця нещасна, та й... схоже, в усіх навколо заздрощі зашкалюють, було б чому! Може, тому й не хоче більше ніякі танцюльки?

– Ви б, хазяїне, – повчально промовляє Неллі, – вже якось по черзі дівчатам побачення призначали б, бо не встигли з однією на бал сходити, як уже з іншою змовляєтеся!