Глава 9

– Що ви, тут таких немає, хазяїне, – хитає головою Аші, в очах мерехтять лукаві вогники. – Я ж нікому не відмовляла.

Ну постривай у мене!

Неллі задоволено киває і, крекчучи, вилізає з карети – Нем, лакей і за сумісництвом візник, руку подає. Чекає на сигнал.

– І обід другий візьміть, – нянечка обертається, кладе на сидіння поруч зі мною спеціальний магічно заправлений ремінець.

– Не буду я його використовувати! – обурююся.

– Не будете – додому повернете! – Неллі непохитно зачиняє двері.

Ну не залишати ж таку цінність у кареті! І на руку не вдягнеш, ще не вистачало чарівними брязкальцями хизуватися!

– То ти знала, що я брати не стану, заздалегідь все приготувала? – доходить.

– Та вже но вас як облупленого, – погоджується Неллі з-за скла.

Кива Нему, той дістає такий самий ремінець, активує. Вся ліпота в тому, що запустити в змозі навіть не маг, людина взагалі без здібностей. Батько спеціально так робив, щоб слуги могли за потребою далекі відстані долати.

Кожен же Владика має свій спосіб пересування. А на звичайних конях до однієї столиці Алабара – так називаються землі Владик – тиждень скакати. А якщо вже в Кільце, що навколо Алабара, де землі Хранителів Артефактів, то ще довше.

Нем хлопчисько молодий, хоч і вправний. Старого-то візника вже немає з нами. Та що ж робити, сподіваюся, і цей здолає. Дивлюся, як опоясує сяючим ободом карету, виглядаю перевірити, як з'єднує з уздами коней. Начебто вірно все.

Ворота відчиняються, міст опускається рівно під таким кутом, щоб зручніше було злітати. Карета рушає.

Аші із захопленням заглядається у вікно, на родовий замок Джерела, який зменшується разом зі слугами, що висипали у двір. Тільки патруль на фортечній стіні не вирячився на нас, і то хліб.

А я все кручу в руках другий обід, думаю, куди застосувати. Розстібаю полу камзола, треба ж, Неллі і про гаманець подбала. Перерахувати б, скільки золотих, та якось при Аші не хочеться. Але в гаманець класти не ризикую, намагаюся приробити до петельки в іншій полі.

– Допомогти вам? – цікавиться супутниця.

А я-но думав, вона вся в зовнішніх краєвидах і нічого іншого не помічає.

– Допоможи, – погоджуюсь, – не з руки.

Вже збирався зняти камзол, так що служниця дуже доречна.

Аші легко підхоплюється, трохи похитнувшись. Машинально притримую. Сподіваюся, хоч погано в польоті не стане з незвички? Опускається на м'яку, вистелену килимом підлогу, акуратно підібравши сукню. Швидко, добре пристібає обід до петельки, та ще й у спеціальну кишеню ховає.

– Дякую, – бурчу. – Твоя робота? – Показую на вишивку.

– Так, хазяїне, – бентежиться.

– Красиво. Що це за візерунки?

– Просто... сподобалися, – веде оголеними плечима.

– Ти раніше взагалі ніколи не літала?

– Ні, – Аші піднімається, подаю руку, усаджую назад.

– Буде погано – кажи.

– Не буде, хазяїне! – запевняє.

Хмикаю, всі так вважають. А живіт зрідка підводить на особливо глибоких повітряних ямах навіть у мене, з дитинства звичного.

– Ти ж тільки це... не клич мене хазяїном.

– А як вас звати?

– Джарес Тодан! Приємно познайомитися! – хмикаю. – Можна просто Джар, – додаю.

– Добре, Джаре, – погоджується, наче пробує на смак. – А чи довго нам летіти? Чому ви другий брати не хотіли?

– Близько години. Обід розрахований на шість годин роботи, та ось біда, немає можливості вимкнути. Тому на балу пробудемо не більше чотирьох годин і додому. Цілком вистачить.

– Може, краще було взяти двох коротких? По годині?

– Краще! – злюся. – Та немає вже! Тільки іменні залишилися, у Леонтія та інших слуг. Та не стану ж я у них відбирати те, що батько особисто їм дарував!

– Ні, звичайно, – погоджується Аші, дивиться дивно, задумливо. Не люблю таких поглядів, піди зрозумій, що під ними ховається.

Сподіваюся, Нем колись навчиться обід відключати. Та навчити його тільки я й можу, а з мене той ще вчитель нині. На словах не розуміє, а показати... не виходить.

Відвертаюсь до вікна, шкода батьківську спадщину витрачати на якісь нікому не потрібні бали.

– І, до речі, не ви, а ти, – додаю. – Ми ж кузени.

– Справді? – дивується Аші.

– Отже, так, Ашія, – повертаюся назад. – Ти – моя кузина. По батькові. З'явилася з іншого світу, рятуючись від демона.

– Демона? – дівча блідне, ніби хоч зараз від того демона бігти готове.

– Та він же не справжній, вигаданий! – дратуюсь.

Дурна витівка, з чого я вирішив, ніби дочка купця, любителька вишивок, зможе зобразити мою кузину?! Треба було одному їхати, не вперше без супутниці шпацирувати. Зараз ще знепритомніє! Відкачуй потім.