Злочинка з каміну

Глава 18

– Півроку не був – ще раз не дійду, не страшно. Повернуся – сам скличу. Щодо нападу. Хоча й безглуздо це: хто ж зізнається. Скажуть, у Джареса знову припадки з галюцинаціями.

– Нічого собі, галюцинації! На двох!

– Ти не враховуєшся, тебе я міг підговорити. Підкупити на лихий кінець.

– І як же добитися справедливості?

– А ось так! – сідаю поруч, оглядаю про всяк випадок меч. – Кожен сам собі справедливість. Був би нападник упевнений, що всі Владики приймуть його бік, і на балу не погребував би. Одне і тішить: отже, не певен.

– І на конклаві?

– На конклаві навряд чи, головна зала знаходиться під захистом.

– Що, бували прецеденти?

– Підозрюю, у давнину всіляке бувало. Та й негоже це, там вважається зона перемир'я. Хто порушить, ризикує викликати на себе гнів інших. Зате після конклаву – запросто.

– Як же ви долі світу-но вирішуєте?!

– А ось так і вирішуємо! – починаю заводитися. – Кожен своїми землями займається та на чужі поглядає, а в Алабарі традиційно заправляє Хранитель Артефакту Правди, єдиний із Хранителів, хто не в Кільці живе. Ну і Камертон, ти напевно знаєш, якраз навпроти Алабара, з іншого боку світу знаходиться. Також допомагає рівновагу підтримувати. Теоретично Хранитель Правди з Владикою Камертона повинні забезпечувати ту саму «справедливість», а практично – маємо що маємо. Ти в Алабарі-то бувала?

– Звідки, – зітхає. – Ніде не бувала.

– Ну, може, ще побуваємо. Хранитель Правди теж може надумати бал давати, – хмикаю. – Лягай, чого сидиш?

Аші кидає на мене насторожений погляд, укладається акуратно, вкриваю другим покривалом. Свічку вирішую не гасити, скільки прогорить, стільки й прогорить.

Начебто не так холодно, скидаю сорочку, бо швидко перетвориться дідько знає на що. Стягую бальні туфлі, демон би їх узяв, залізаю до «кузини». Лягаю на живіт, меч із правої руки не випускаю. Про всяк випадок. Обіймаю Аші лівою.

Вона якийсь час сопе, ворушиться.

– У тебе там, випадково, якогось Артефакту Пророцтва не завалялося? – усміхається.

– Про що це ти? – цікавлюсь підозріло. – Гадаєш, я всіх навколишніх Хранителів обчистив?!

– Про те, що нам спати довелося. Майже на балі.

– Зате їсти не довелося, – заспокоюю.

– Ми що, три дні їсти не будемо? – лякається Аші. М-да, про це я якось не подумав.

– Завтра з ранку вирішимо! – обриваю.

Шлунок категорично не згоден, та й мозок теж натякає на останній обод. Якийсь час лаюся з обома.

Майже забуваюся – наскільки реально заснути в незнайомому місці, знаючи, що будь-якої миті може нагрянути погуба. Та й мозок із животом у цьому відмовляються зі мною союзнювати. Зрадники!

Чиїсь пальці торкаються вільної руки, швидше, ніж встигаю прокинутися, стискаю рукоять меча. Чую переляканий дівочий зойк.

Розплющую очі, твою ріпку! Це Аші, а я над нею вже й меч заніс!

– Ти що робиш?! – ричу.

– Просто... не по собі. Вибач.

– Я ж міг і рубанути спросоння!

Відкладаю зброю, розтираю руки.

– Здалося, там хтось є...

– Де?

Знову беру меч. Прислухаюся, тихо скрізь. Свічка вже догоріла, але в небі зоріє світанок. Натягую туфлі, видивляюся у вікно. Твою ріпку, біля карети два якісь темні силуети!

Зриваюся вниз, ледь не стрімголов по незнайомих темних сходах, згадую дідька і всіх чортів, викочуюся, нарешті, з хатини.

– Ану! – гарчу.

Темні постаті піднімають голови, у світлі зірок відбиваються жадібні очі. Але меч їх лякає, поспішають загубитись у придорожніх кущах. Ще якийсь час вдивляюсь і махаю зброєю. Паралельно вирішуючи, чи варте воно того.

– Що там, Джаре? – тихий голос Аші, до грудей навіщось притискає мою сорочку.

– Злодюжки, – посміхаюся.

Відставляю меч, одягаюсь нашвидкуруч. Ніч не така тепла, як можна було припустити за денною спекою.

Озираюся. Твою ріпку! На небі далекі сполохи, невже знову дракони? Нас вистежили? Як?!

Зі стайні долинає іржання, кидаюся туди. Ті ж два паршивці цього разу поклали око на моїх породистих скакунів! Твою ріпку, я б їм це око підмалював фіолетом, щоб не клали абикуди! Кожному!

Розганяю засранців, один з яких підозріло нагадує давнього божевільного синочка. Ні, так діла не буде.

Схаменувшись, намацую останній обід. На поясі, видихаю полегшено. Виводжу коней, давно я не запрягав їх! Батько вчив, звичайно, і в школі доводилося, щоправда, частіше під сідло, а не у віз.

Поки пригадую, світіння розгоряється, відбиваючись у моїх нервах. Намагаюся нічого не проґавити. Ще ж обод кріпити.

Втім, батько любив конструювати та створювати всілякі штучки, у нього всі механізми прості та витончені, легкі у використанні. Казав, мовляв, важка конструкція – ганьба винахідника.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше