Глава 19

За кілька хвилин перетинаємо незримий кордон сили Джерела.

Не знаю, як Аші, а я одразу розслабляюся. Озираюся, дракони ще видні, але сюди не поткнуться. Сподіваюся. Джерело підтримує та захищає свої землі – і врожаю рости допомагає, і ворогів відважує. Ну, майже всіх. Окрім хіба демонів, з ними важче, мають особливі можливості пересування.

Звичайних тварюк запросто відлякне, а от зі шпигунами складніше. Озброєних легко розпізнати, а якщо прикидаються, ніби добрі наміри? Та й не відомо, чи надовго його вистачить без мене, адже слабшає. Впоратися б із силами скоріше.

Ще за чверть години з'являється рідна стіна фортеці. Вдома! Відключаю невидимість, хоч і хочеться влетіти на подвір'я непоміченим майже непереборно.

Міст опущений, на дорозі бачу самотню фігурку у темному плащі з кошиком. Клесса, чи що? У таку рань?

Побачивши нас, Клесса розвертається, біжить назад у ворота. Та ми все одно раніше в'їжджаємо. Коні торкаються копитами моста, пробігають до середини двору. Карету ледве трусить.

Усередині зустрічає Тедор. Тільки-но зістрибую з козел і відчиняю Аші двері, як з'являється Неллі, закутана шаллю.

– Джаресе! – кидається на шию. – Вже ж ми перехвилювалися, де ви пропали? Що трапилося? Нем де?

Тут у ворота вбігає й захекана Клесса.

– Хазяїне! – посміхається.

– А ти куди передсвітом? – питаю підозріло.

– Трав назбирати, деякі тільки вдосвіта можна, – відповідає. – Як вас побачила, вирішила повернутись, раптом моя допомога знадобиться? Все обійшлося?

– Обійшлося, – сміюся.

Клесса обводить захопленим поглядом карету, поплескує коней, викликаючи якісь далекі спогади з дитинства.

– А батько ж тебе катав? Чи плутаю чого? – питаю.

– Джаресе! – обурюється Неллі. – Та не мовчи ж, не муч мене, що трапилося?

– Катав, – бентежиться Клесса.

– А ще хочеш покататися? Все одно ободу працювати й працювати, шкода, щоб просто згорів.

Клесса киває приголомшено.

– Джаресе! – намагається закликати до відповідальності Неллі.

– Та ось Аші тобі все розповість, – показую на «кузину», яка чомусь виглядає нещасною. – Та з тобою-но що? – дивуюся. – Хіба бал не сподобався? Ну подумаєш, перенервували трохи! Зате пригода!

– Сподобався, – погоджується Аші.

– Чекай, зараз прийду, – кажу Клессі. – Наберемо твоїх трав, щоб одразу на весь гарнізон. Хоч на щось корисне обод витратимо! Помічники потрібні?

– Та я впораюся, пане.

– А ти, – обертаюся до Неллі, – принеси поїсти чогось. Голодний я, з учорашнього ранку не їв! І Аші погодуй! І Леонтія поклич, до обіду він мені знадобиться, та щоб усі дівчата тут були! Зрозуміло?

Неллі здивовано поглядає то на мене, то на Аші, то на Клессу. Тедор намагається підсунути охорону, та я відмахуюсь. Із земель Джерела вилітати не будемо, і невидимість не зніму. Ніхто не дізнається, де ми.

Хапаю меч із камзолом, кидаюся вниз, де головна зала Джерела. Шпурляю камзол у спеціальну піч, запалюю, роздмухуючи хутра. Горить дивним синім полум'ям, іскриться, з чого б це? Не розумію і запитати нема в кого, але отрута таких дивностей не дає.

Гаразд, не до нього. Забігаю в таємну збройову, вичищаю і заново заправляю меч. Подумавши, беру ще пару знарядь, менших і потужніших – теж із батьківських запасів. Нехай будуть у кареті про всяк випадок. Скидаю безглузді бальні туфлі, натягую мисливські чоботи, що тут же завалялися. Жарко, та все ж зручніше.

Аші вже не видно, у дворі тільки Тедор та пара Хранителів з муру.

– Стривай, – прошу Клессу, що переминається з ноги на ногу.

Залізаю в карету, зачиняю двері-вікна. Розпихую зброю по спеціальних затишних куточках. Знову відкриваю.

– Заходь, – кличу.

Подаю руку, дівчина залазить усередину, тут же і Неллі з'являється. У руках згорток із їжею та кофта тепла, які батько любив носити. Не визнавав він наших камзолів із сюртуками.

– Вдягнися, Джаре, і на, поїси, – нянечка намагається вручити мені все одразу, немов боїться, що не візьму.

Дякую, приймаючи з її рук. Кофту одягаю, їжу закидаю поки що всередину.

– Може, ще один обод візьмеш? – просить.

– Ми поряд, і невидимість відключати не буду, – відповідаю.

Забираюсь на козли – більше нема кому особо. Є другий хлопчик, та після Нема не хочеться нікого брати.

Понукаю коней. Давно я не літав, ті самі півроку вже. Скучив.

– Хазяїне, – виглядає у вікно Клесса.

Обертаюся, піднімаю брови запитливо. Зовсім інша річ, бо Аші розперезалася, однак! Хоч і мило це у неї виходить. Посміхаюся.

Потрібно було проводити, мабуть? Та я до служниць більше ні ногою! Як згадаю минулий ранок, брр. Сама знайде дорогу. Мені ще з Южеллю та Сандрою розбиратися. І батьком їх нетверезим. Хоча, сподіваюся, його вже без мене спровадили.