Глава 14

- Так, все гаразд. Не переймайся, я вже й забула.

- Чесно, Зоряно, не знаю, що зі мною сталося. Мені здавалося, це скінчилось ще в універі, але варто було лише побачити тебе з тим… заморським фруктом і в мені, наче пробудився ураган!

- Юро, вгамуйся, будь ласка. Я справді не ображаюсь і тішуся, що ми порозумілися, але давай без ураганів, добре? Все ж таки це моє особисте життя. Мені шкода, якщо я тебе чимось образила, та нехай минуле залишається в минулому, а нам нічого не заважатиме працювати разом, домовились?

В телефоні секунд п’ять панувала тиша. А потім Юрко приречено видихнув та й погодився.

- Не хвилюйся, ми спіймаємо того психа. Принаймні тепер нам відомо, що то чоловік.

- Не обов’язково. Це може бути й жінка спортивної статури, а може чоловік взагалі – просто посередник. Або ж вони вдвох діють. Варіантів насправді безліч.

- Я так розумію, вбивці щось конкретно від тебе потрібно?

Ой,  Юрчику, знав би ти про все.

- Напевно.

- До речі, на наших камерах його не видно.

- Воно й не дивно. Його взагалі на будь-яких камерах не видно, злочинець все ідеально прорахував. Слухай, а що там з алібі стосовно наших співробітників? Всі пояснили, де і хто знаходився під час обідньої перерви? Щось цікаве є?

- Та ні. Здебільшого по кабінетах сиділи.

- Хто б сумнівався. Перевір ще, чи був хтось відсутній вчора, коли ми зустрілися з тим незрозумілим... суб’єктом.

У Юри понизився голос:

- Зоряно, невже ти дійсно думаєш, що вбивця серед нас?

- Краще перестрахуватися. Як то кажуть: довіряй, але перевіряй.

Здається, моєму колезі такі висновки зовсім не до вподоби, але й протиставити було нічого. Юра побажав мені успіхів у викладацькій справі та пообіцяв тримати в курсі всіх новин. А я тим часом зібралась та вирушила ділитися зі студентами своїм досвідом. Майже до четвертої ранку готувалася, хотілося розповісти дійсно щось цікаве та зіграти все ж таки першу скрипку й обійти Назара.

Не знаю, скільки часу я стояла і мовчки роздивлялася рідні стіни та фасад університету. Тут майже нічого не змінилося. Хіба що стежка заросла, якою я колись тікала від Шорського. До того, як в моєму житті почалося справжнє безумство, я вважала ті роки найкращими. Через декілька хвилин перетну поріг і спогади зі студентства наздоженуть, щоправда, тепер, я по інший бік гри.

Лекція промайнула майже непомітно. Зі студентами мені неабияк пощастило, дарма я взагалі хвилювалася. А ось на питання ледь встигала відповідати. Їх просто сила-силенна була! Не те що в наші часи. Я швидко знайшла зі всіма спільну мову та й мої англійські будні стали в пригоді. Що казати, естетичне задоволення отримала просто неймовірне. Одна справа злочинців ловити, а зовсім інша – навчати це інших робити. Тут ти відчуваєш взаємообмін, особливий взаємозв’язок, який відкриває в тобі щось зовсім нове. І тільки, коли авдиторія спорожніла, а на плечі лягла тиша, ось тоді я заплющила очі й на коротеньку мить повернулася на п’ять років назад. В моєму видінні поряд сидів дещо легковажний Льоха, а з іншого боку вільно відкинулася на спинку стільця Аліса, колір помади якої яскравіший за червоний на світлофорі. А потім двері відчинилися і я вперше зустрілася з карамельними очима, які випромінювали простоту і силу, м’якість і наполегливість, веселу вдачу і глибину ідей. Ну й нахабство звісно. Багато нахабства. Я видихнула. Наче й не було цих п’ять років. Але треба йти. Вже час повертатися до теперішніх справ.

Я зачинила авдиторію і пішла в деканат, щоб подякувати за запрошення, віддати ключі та домовитися про наступні лекції. Почувала себе досить впевнено, бо встигла зранку зателефонувати Алісі та попросила її дізнатися у батька, чи буде він сьогодні в університеті. А як почула втішну відповідь, отоді, власне, моя впевненість і зросла.

Але яким було здивування, коли я вийшла в коридор і зустрілася очима з Анатолієм Кириловичем. Я миттєво приклеїлася до підлоги. Ані поворухнутися, ані промовити бодай щось, та хоча б привітатися – і то не змогла. Уяви не мала, якою буде його реакція на нашу неочікувану зустріч. Можливо, чоловік проігнорує та пройде повз, наче ми й не знайомі, або ж ще гірший варіант – почне звинувачувати за неправдиві на ділі слова сина. Але я знову не вгадала. Анатолій Кирилович усміхнувся своєю звичною приємною усмішкою і підійшов ближче:

- Зорянко, оце сюрприз! Яким вітром? – чоловік несподівано обійняв мене, – яка ти гарна! Аж не віриться, що ви всі вже такі дорослі. – Анатолій Кирилович взяв мої руки й стиснув у своїх долонях. Його очі випромінювали щирість, він справді зрадів нашій зустрічі, і від цього я ще сильніше розгубилася.

Чоловік майже не змінився за роки, що ми не бачились. Навіть окуляри, і ті в оправі такого ж кольору, що й колись. Є люди, які, здається, і не старіють ніколи. Наче їм відома таємниця вічної молодості.

Він чудово розумів, що я геть спантеличена. Як побудувати з ним діалог, гадки не маю! Тому й вирішив рятувати ситуацію та запросив до свого кабінету випити духмяного чаю.

- Я думала, ви не захочете зі мною спілкуватися…, – через пів години нашої розмови я все ж таки це промовила. Анатолій Кирилович з розумінням усміхнувся і поглянув на пару, що здіймалася над його філіжанкою з чаєм: