Глава 23

Я чула голоси… тільки десь далеко. Ніби поряд знаходився тунель і там розмовляли якісь люди. Слів розібрати ніяк не вдавалося, до мене долітали лише окремі звуки. В горлянці пересохло, на шиї й досі відчувалися чиїсь сильні пальці. Руки затерпли, хотілося розправити їх, але вони міцно притиснуті одна до одної у мене за спиною. Потихеньку розплющила очі, світло боляче вдарило і зір ненадовго зник. Не втрималась, закашляла, бо в горлі дерло, наче граблями по сухій землі. Голова здавалася такою важкою, що я просто не могла її підвести. Все навкруги поступово виринало з темряви і єдине, що напевно зрозуміло – я прив’язана до стільця.

- Випий водички, тобі одразу стане легше.

Я впізнала цей голос. Голос, що так любила і поважала з дитинства. Гнів з відразою миттєво пронизали моє серце, адреналін виплеснувся в кров і змусив поворухнутися. Анатолій Кирилович присів коло моїх колін і, наче турботливий родич, простягнув мені кухоль з водою. Я сміливо вирівняла наші погляди, хоч дивитися твердо було ще непросто.

- Відійдіть від мене…, – я прохрипіла та відсунулася ближче до спинки стільця, аби сісти рівно.

- Дарма, Зорянко, не вередуй, краще випий, – він підніс кухоль прямісінько до моїх вуст, але я відвернулася. Його дихання нервово сіпнулось і він знову простягнув посудину:

- Випий! – цього разу пролунало наполегливіше. Я зазирнула в очі людині, яку, виявляється, зовсім не знала:

- Навіщо? Зробити мене слухняною за допомогою тієї гіпнотичної мерзоти, що ви Анні підсипали? Анні, трьом блондинкам, журналістам, чоловікам, що вчинили бійку біля автівки Данте. Кого я забула? Скільком ще ви пхали ту гидоту? – мене починало трусити. Аби ж не втратити над собою контроль. Аби ж не втратити!

Анатолій Кирилович підвівся і зробив ковток, що спочатку призначався мені:

- Всім, хто на це заслуговував, Зоряно. Пий! – він майже притулив до щоки холодний металевий кухоль, його очі заполоняла роздратованість, – не змушуй мене, дитинко, застосовувати примус. – Говорив м’яко, однак ця м’якість отруйна до атомів. Невідомо, що він ще міг утнути, тому я повернула голову і зробила декілька обережних ковтків. Холодна вода приємно освіжала, проте через коротку відстань між нами стало гидко.

- Чого ви хочете від мене? Навіщо стільки смертей? Хто вам допомагає?

- Все просто, я хочу, аби всі були щасливі, – відповів, як так і треба.

- Це на тому світі всі мають бути щасливі? Як ви могли…? Я довіряла вам, я вважала вашу родину своєю, я…, а ви..., ви – вбивця! Жорстокий, схиблений на голову, псих!

На останньому слові він зірвався з місця, зі швидкістю світла підскочив до мене та схопив за коліна, жбурляючи слова прямо в обличчя:

- Я не хотів! Але ти постійно помилялася, спотикалась, мов маленька дівчинка. Ти все робила не так, Зоряно, тож я мусив навчити тебе! Вказати вірний шлях! Не шкодуй поганців, вони нічого гарного не принесли б в це життя.

Мої щоки почали вкривати сльози:

- Поганці? Вони всі живі люди! Були…, – я смикнула руками, але мотузка, що обвивала зап’ястки, ще дужче врізалася в шкіру та викликала скимний біль, – ви несповна розуму… Що вам взагалі потрібно від мене? Теж вбити? За що ви мститеся мені?

Анатолій Кирилович випростався та повільно відійшов. В його очах я бачила божевілля. Справжнє непідробне божевілля!

- Аби ти зрозуміла, треба повернутися до початку…, щоправда, тебе тоді ще зовсім не було, – він посміхнувся, наче душевнохворий, а потім зиркнув в мій бік і швидко посерйознішав, – але я відчував, я знав, що доля подарує мені тебе…, чуєш? Завжди знав.

В мене мороз шкірою майнув. Та він справді з’їхав з глузду… Тут вже мова навіть не про психічні розлади, чоловік геть клепку втратив! І я вирішила змінити тактику. Психів краще не нервувати та й, щоб дізнатися хоч якісь подробиці, треба поводити себе стримано, вдавати, ніби підтримую його:

- Анатолію Кириловичу, розкажіть мені, будь ласка, свою історію. Як ви колись нам розповідали, пам’ятаєте? – я намагалась щиро усміхнутися, щоб він розслабився і повірив. Проте чоловік сумнівався. Він поглянув на стіл, що знаходився поряд з ним, а потім знову на мене. І знову на стіл, наче відчуваючи оманливу гру. Я, до речі, тільки цієї миті второпала, що кімната мені зовсім незнайома. В ній майже нічого і не було, окрім стола, декількох стільців, невеличкої шафи з різними речами та зачинених дверей, за якими, здавалося, лише сама порожнеча.

- Будь ласка, я хочу все почути, щоб краще вас зрозуміти.

Анатолій Кирилович стиснув руки в кулаки, його дихання стало невимовно напруженим, а на чолі виступив піт:

- Гаразд. Я розповім. Так, тобі дійсно треба розповісти! Так, так. А де ж воно…? А, ось тут. – Він потягнув на себе шухляду столу й дістав звідти щось схоже на світлини, але миттєво притиснув їх до грудей, ніби я відберу. Чоловік завмер і почав розповідь:

- Я з дитинства відданий наукам. Мене вабили біологія, фізика та й історія не менш. Мої батьки були лікарями, а коли трагічно загинули, я пообіцяв, що піду таким саме шляхом.

Це змусило мене мимоволі здригнутися, бо я пам’ятала, що бабуся з дідусем Аліси та Льохи по татовій лінії загинули в автокатастрофі.

- Як і ти, Зорянко, я був одним з найуспішніших студентів на курсі. Вже на другому році навчання я зумів винайти таке, що іншим і наснитися не могло! Наша університетська лабораторія уособлювала мій дім, я там і днював, і ночував, віддавав усього себе в пошуках нових відкриттів, аж поки не зустрів її… Вероніку..., – обличчя чоловіка осяяла натхненна усмішка. Незвично за ним «таким» спостерігати.