Глава 25

- Отже, камери спостереження в магазинах, повідомлення, що одночасно надійшли всім працівникам нашого відділу на мобільні, вибухівка в автівці Данте, іграшки з автівкою спортсмена, на якій ти мене переслідував, знову ж таки спроба щось вчинити з автівкою Назара – то все твоїх рук справа?

Стефан… чи Степан підвівся та порівнявсь зі своїм батьком:

- Ну, слухай, твій здивований тон мене ображає. Я – геній, і можу дозволити собі будь-що. Тому перераховане тобою – так, розваги для малечі.

Від його самозакоханості бридко ставало!

- Як ви про все довідувались? Звідки така точність?

- О, нарешті щось цікаве запитала. Насправді то річ вельми проста. Треба всього лише добре знати твої звички, Зоряно. Наприклад, незрозуміла любов до сумочки, яку ти постійно береш з собою, таке враження, що в ній медом намазано. Ти навіть зброю там інколи тримаєш. Я наштовхнувся на тебе в натовпі та почепив на неї жучка. Ось так ми й знали майже про кожний твій крок. Це, до речі, моя ідея! Як тобі, годиться?

Я мовчки проковтнула його лукаве запитання і продовжила ставити свої:

- Ви повторили сценарій ваших вбивств п’ятирічної давнини тільки з більшою кількістю жертв, бо хотіли мене провчити. Проте, чому перекинулися на Данте? Чому зі всіх моїх залицяльників ви обрали для покарання саме його?

Цього разу відповів Анатолій Кирилович:

- На жаль, доки ти була в Англії, ми не знали про твоє особисте життя. Але тут ти перейшла межі, Зоряно. Цей чоловік міг знову забрати тебе від нас. А ти ще й так швидко здалася. Ні-ні, жінка не повинна подібним чином поводитись. Він погано на тебе впливав.

- Ще й свої рученята брудні постійно простягав! – Степан практично виплюнув мені ці слова. Я одразу ж дещо дивне помітила в його погляді, дещо споріднене ревнощам і пораненій владності.

- Навіщо ви вбили Анжелу Ігорівну? Чим вона загрожувала вашим мерзенним планам?

Мені вкотре відповів Анатолій Кирилович:

- Будьмо відвертими, вона тебе недолюблювала, Зоряно. За кожної можливості чіплялася до найменших дрібниць, аби гидоти всілякої наговорити. Ще й ці її дурнуваті поради...

- Але ж вона просто ревнувала вас до мене! Жінка не хотіла нікому нічого поганого!

- Мила моя, заспокойся. Від тієї мадам був один тільки клопіт. Вона не варта твоїх хвилювань.

- А хто вартий? Ні в чому не винні студенти?

- Це той твій переслідувач ні в чому не винен? Та він з головою не товаришував!

- А ти, значить, товаришуєш?

- Но-но, сестричко, – Степан припинив посміхатися, його очі зловісно спалахнули. Він виставив вперед вказівний палець та помахав ним. – Інших двох гавриків я дозволив тобі врятувати, і то був акт доброї волі. Це я наказав Алісі сповістити тебе, де шукати скарб.

- Акт доброї волі? Вони ледь не замерзли там!

- Ой, як нудно!

Я автоматично смикнулася, бо мені захотілось вчепитися йому в шию, але біль в руках не забарився і притупив мій запал. Я перевела погляд на Анатолія Кириловича:

- Ви сказали, що спочатку не знали, чи не становитиме Назар небезпеки, про яку небезпеку йде мова?

- О, наш герой Назар! А я вже чекаю, коли ти згадаєш про нього.

Анатолій Кирилович претензійно поглянув на свого сина, після чого той здійняв руки, мовляв, тимчасово стулив пельку.

 - Зоряно, ти – моя дочка, хочеш того чи ні. І для своєї спорідненої душі я бажаю найкращого. Звісно, всі ми чудово розуміємо, що ти молода, красива, сповнена світлої енергії жінка, яка рано чи пізно забажає створити свою сім'ю. Але твій обранець має бути гідний тебе. Ще з першої зустрічі з Назаром стало очевидно, що між вами щось промайнуло. Він – досить непогана людина, але не твій варіант.

Я ледь не закашлялась, Назар – варіант. А я гадала, ці двоє ненормальних вже нічим не здивують.

- Зізнаюся, в мене були думки прибрати його з твого шляху, але, коли я більше про нього дізнався, дійшов таки висновку, що хвилюватися нема чого. Назар – цілковитий холостяк, та й до тебе він ставився посередньо, тому нічого небезпечного я від нього не чекав. Хоча після твого повернення слідчий став наполегливіший. Однак Зоряно, – чоловік наблизився і присів коло мене, – якщо ти захочеш бути з ним, я не заважатиму. Я не бажаю, щоб ти почувала себе, ніби в рабстві. – Він говорив це з такою виразною щирістю в голосі, от зглянувся так зглянувся, паскуда! Але його син був незгоден з батьківськими поступками:

- Навіщо їй цей непотріб? Є набагато кращі за нього.

- Це ж хто, ти?

Його жовна під вилицями затремтіли, а в очах закрутився небезпечний блиск. Я влучила. Цей Степан-Стефан дивився на мене з досить яскравим чоловічим інтересом, а не як член нашої великої, уявної та геть скаженої родини. Анатолій Кирилович теж щось помітив, декілька секунд підозріло сканував поглядом свого сина, але швидко прогнав зародки нарешті розумних здогадок і посміхнувся:

- Суперечки – це зайве. Я впевнений, що Зоряна відтепер не помилятиметься і завжди робитиме правильний вибір.