Злісність

Моє лігво та "Сталь-банк"

 

   Я голосно розкашлявся. Пилюки тут зовсiм не бракує. Але що робити? Доведеться зробити кардинальний ремонт, бо я тут схоже надовго. 
   Я не збирався влаштовувати базу серед офiсiв, або в якiйсь квартирi. Тому вирiшив зайти в бiблiотеку, та передивитись старi пiдземнi карти. Виявляється, пiд мiстом знаходиться безлiч закинутих тунелiв, залiв та проходiв. Один такий закинутий зал метрополiтену розташований майже пiд автомийкою. Тому я скорiш подзвонив кому треба, i домовився про привласнення цiєї автомийки. Довелось доплатити за екстра-швидку передачу автомийки менi. Приїхавши туди, та випровадивши колишнiх власникiв, я попрямував до пiдвалу. Спустившись туди, я почав свердлити стiну, i вже через годинку ( i 20 метрiв бетону ю ю є) я прорубився  до старого метрополiтену. Цей  метрополiтен замурували фашисти пiдчас другої свiтової вiйни. I мoжна собi уявити, який тут безлад! 
   Я знову вiдкашлявся, голосно зiтхнув, але взявся до роботи. Поставив по центру стiл, cтiльчик, та прийнявся писати, що сюди необхiдно докупити, та його цiну. Цiну я вiдшуковував у iнтернетi.  
   Пройшла якась годинка, а список уже був огого! На мене це наганяло смуток, бо на все це, треба як мiнiмум 4 мiльйони доларiв. А пiсля купiвлi автомийки, в мене залишилось лише 700 000. Вперше за п'ятнадцять рокiв менi ця сума здається мiзерною. Наступну годину я тупо дивився у пустоту, та думав - де можна намутити стiльки грошей? 
    Коли я в сьомий раз подумки обдумав це питання, то небо наче почуло, i на екранi висвiтлелась реклама: 
  "А ви були розчарованi через вiдкладення святкування у "Сталь-банку" ? " 
     Я iнстинктивно натиснув на напис, i вiдразу вiдкрилась сторiнка 1+1 ua. Там все було на тему "перенесене свято, нарештi святкується сьогоднi." Я клацнув на вiдио. З екрана на мене стала дивитися дiвчина з мiкрофоном в руках,  на фонi великої будiвлi. Репортерка почала: 
      -- Що ж, нарештi дочекались! Мiсяць тому ми святкували день Суперсталi. Але у "Сталь банку" святкування затрималось, проте не бiда, бо це культурний центр Черкас, i святкування вiдбудеться сьогоднi! У цей банк-музей, в якому головна тема декору - Суперсталь, як ви знаєте, ходять лише зiрки та знаменитостi, тому цей банк - найбагатший банк україни!  Поки-що аналiтики нараховують у статках "Сталь банку" близько 56 мiль'ярдiв доларiв!  
   Мене  наче стрельнуло - бiнго! Я на-швидкоруч зiбрався, одягнувши все най пристойнiше, почепив вуса, та побiг на гору. Таксi приїхало вчасно, я находу застрибнув та наказав мчати до "Сталь банку" вже через п'ять хвилин ми були там. Я находу вручив таксисту абонемент на безкоштовне миття машини на автомийцi,  й побiг до будiвлi. 
   Всерединi все було покрите золотом, та величезнi дверi прикрашенi рубiнами, i всюди були рiзнi картини, статуї, мозаiки, панно iз зображенням Суперсталi. М-д-да, тут менi зовсім не подобається. Ще тут  було багацько знаменитостей, на яких я все одно не звертав уваги. Вздовж стелi, на обидвіх сторонах стiни йшли смужки вiдеокамер. Напевно там, у коморцi охорони, розташований цiлий батальйон, щоб слiдкувати за залом. Вздовж тих же стiн, але бiля плiнтуса, знаходились смужки лазерних променiв. Коли вони вмикались, виходив цiлий килим з лазеру, так близько вони розташованi. Щось типу такого килима створювалось i в кожних тих гiганських дверях, тiльки не у горизонтальному, а у вертикальному положеннi. А ще, пiд камерами, на вiдстанi тридцяти сантиметрiв один вiд одного, розташованi роботизованi гранатомети. 
   Одже, з усього цього слiдує, що для того щоб пограбувати цей банк, треба бути психом. Мiй настрiй серйозно погіршився. Для виду я взяв почитати брошурку. Там було написано все те, що я й так знав. Але в кiнцi було дещо цiкаве. "Сейф, в якому зберiгається готівка та золотий запас, знаходится за 20 метрiв вiд тунелю метрополiтену. Але система охорони дуже чутлива, тому якщо хтось надумає копати землю в тому мiсцi, охорона вже буде знати все. А коли хтось лiзе напролом до головного входу, то в цiлях економiї енергii, сейф блокується, i всi камери та сигналiзацiя в сейфi вимикаються, а енергiя йде на систему охорони. Розумний iнтелект не пустить до сейфу нi одну людину, навiть спiвробiтника банку, поки не впевниться задопомогою камер, що в головному залi все в порядку. Сам сейф неймовірно міцний, навідь у РПГ нема проти нього шансів". 
   Я почав радiти швидше, ніж повнicтю зрозумiв змiст тексту. Ось що, треба вiдволiкти охорону в залi, а самому пiдiбратись до сейфу. Звісно, з цією бляшанкою теж доведеться повозиться, але як відволікти охорону? Тут треба цiла армiя солдат, щоб виграти менi хоч п'ять хвилин, але в мене цiєї армiї нема. Спочатку я вже думав скласти руки, проте в мене почав вимальовуватись план, який швидко набув рис генiально-безумноi iдеї. 
   Я швидко дiстався свого лiгва, зробив деякi замовлення, i на наступний день, менi прийшла потрiбна апаратура. Довелось витратити дев'ять годин, щоб змайструвати деякi штуки. Я продивився пiдземнi карти, i виявив, що тунель метро бiля сейфу "Стальбанку" робочий. Мене це розчарувало, але я довiдався що там iдуть ремонтнi роботи, i знову ожевився. Наступного дня, я повернувся до банку i залишив там пару вiдеокамер, i свiй винахiд-сюрприз. Повернувшись додому, проробив останнi приготування, i приліг вiдпочити, бо сорок дев'ять  годин без сну, мене вимотали.  
     "Завтра опiвднi, хай цей Сталь банк стережеться, бо я вступаю в гру i цим дурням буде непереливки " - так обмiрковував я, перед сном.  
     Завтрашнiй день принесе свої плоди! 
                                                   . . .  
     Свiтло вiдбивалось вiд вологих стiн тунелю. Напевно лабiринт мiнотавра легше пройти, нiж не заблукати в цих каналiзацiйних тунелях. Навiть той факт, що у мене є GPS не надто покращував нудотний настрiй, викликаний затхлiстю печери. Сморiд потрапляв навiть у кабiну вантажівки, у якій я зараз їхав. 
     Так, було не легко затягнути цей транспорт, разом з двома великими причепами до метрополiтену, та й ще до працюючого, лише тимчасово перекритого. 
   Нарештi GPS показав що я на мiсцi, за  десятиметровим шаром землi, та ще десяти метровим шаром сталi ( не дарма ж Стальбанк ) знаходяться тонни золота, та пару тон п'ятитисячних доларних купюр! Так, треба зiбратись, взяти себе в кулак, якщо із стiни впаде хоч грудка землi, мене можуть помiтити, i в найкращому випатку - повернути до в'язницi. 
   Я   ввiмкнув планшет, та зазирнув до своєї камери вiдеоспостереження. У головнiй залi як завжди повно знаменитостей. Я витер пiт з чола, та провiв по екраннiй клавiатурi в особливiй програмi, та знов подивився на екран, але нiчого не вiдбувалося. Я вже почав сильно нервувати, але через пару секунд шоу почалося. 
   До банку почали забiгати воєннi. Десять... Двадцять... Тридцять... Сорок озброєних людей забiгли до банку! Всi почали галасувати, а бандити вiдкрили вогонь. Люди в банку аж пищали ( як не дивно, а пищали дзвiнкiше саме чоловiки, а не жiнки ). Терористи вiдкрили вогонь ( не в людей звiсно, а поверх них, або десь бiля вух, гiршим вбивцею нiж є, я не збираюся бути). Охоронцi вибiгали до залу, але знову тiкали, побачивши таку армiю терористiв.  
    Нарештi запищала сирена, i монотонний комп'ютерний голос заявив: 
     -- Увага! Увага! Вмикається режим оборони. Доступ до сейфу, закритий на час знищення загрози. 
    Саме цього я i чекав. Для певностi, я перечекав тридцять секунд, i взявся до роботи. Уявляєте, скiльки терпiння та грошей треба витратити, щоб зробити велике лазерне свердло? Отож бо, що багато i того, i того, але воно того коштує. Поки автоматизований лазерний бур робив свою справу, я наготував ногу на пидалi газу, на той випадок, якщо треба буде втiкати, i поглядав у зал. Охоронцi все так само очманiло боролись, але з бiльшим успiхом. Ну, як успiхом, ви б бачили iх здивування, коли з дверей все йшли та йшли терористи, фактично не змiнюючи число солдат  - 40. Охоронцям вдавалось вбивати деяких, деяких знищували робо-гранатомети, а дехто не встигав ховатись вiд лазерiв, але мiсце впавших терористiв, займали новi. 
   Я не втримався вiд спокуси посмiятися, i знову провiв пальцями по екрану, i хоп-ля! З дверей сунуло ще сорок терористiв. Охоронцi в панiцi то падали на пiдлогу, то просили пощади, то тiкали до туалету. Я не втримався, та зайшовся реготом, знали б вони, з ким воюють! 
   Мiж тим, гудiння переплавляння землi, змiнилось  шипiнням металу, а потiм взагалi все затихло. Я пiдвiв очi, дiра у стiнi була готова. Вiдсунувши бур, я надавив на газ, i з розвороту заїхав до сейфу. Свiтло вiд фар освiтило сховище, i мої очi прямо розбiглися! Цiлi пiрамiди iз золотих злиткiв та доларiв! Я розсудив, що хоч купюри не те що золото, але золото ще продати треба, тому треба вивести хоча б пару причепiв доларiв, а потiм зайнятись золотом. Розвернувши по зручнiше машину, я ввiмкнув пилесосеподiбний механiзм, i грошi швидко-швидко почали упаковуватись до вiдчинених причепiв. 
    Я нишком глянув на вiдеозапис, та всмiхнувся. Тепер вiдсiч лиш помалу дають роботизованi ракетомети, а охоронцi вiдбиваются ще слабше. Щоб придушити i цей бунт, я прописав деякий код, i та-дам! Охорона аж ахнула вiд жаху, солдати дiстали iз за спин базуки, та почали нищити мозаiки, картини, панно, та iншi витвори мистецтва, із зображенням Суперсталi. 
    Поки все це коїлось, причепи вже по краї забились грошима. Моя нога надавила на газ, i я помчав по лабiринту метро. Їхав тепер бiльш швидко та впевнено, бо запам'ятав дорогу. через п'ять хвилин я вже дoїхав до заздалегiть встановленого екскалатора, який перевезе контейнери повнi грошей, але з написом з боку " Укр. цегла ", нагору. Я все пiдготував. Нагорi робiтники перевантажать контейнери на замовлений потяг, вважаючи що грузять цеглу, зараз я причеплю новi прицепи до машини, i поїду за новою партiєю, а вони спустять ще пару пустих контейнерiв. Я переконав їх, що у метрополiтенi роблять ремонт i цеглу замiняють на метал, тож цю цеглу ми пустимо на будiвництво  чогось нового. 
    Вертаючись до сейфу, я усвiдомив фiлосовський змiст своєї брехнi. Грошi - це цегла, з якої менi доведеться будувати своє життя. Нiколи було довго думати над цим,            я заїхав до сейфу, та почав вантажити золото. З цим металом все йшло швидше, завдяки потужному магнiту. Я швидко заповнив причепи, i знову попер тунелем. Через десять таких пiдходiв по два прицепа, я вивiз половину   сейфа, iще через десять - весь. 
     Два причепа були повнi, i я подивився на те що залишилось. А залишилось, вiдносно не багато, навiть шкода вертатись за цими купюрками. I в мене з'явилась думка, досить прикольна, та цiкава...  
      Закiнчивши з тiєю штукою, я пошелестiв по тунелям до екскалатора. Зупинившись бiля нього, я ввiмкнув планшет.  
      Виявляється, вже приїхали копи, та привезли спецназ, i навiть воєнних. Всi вони жваво стрiляли у дверi, бiльше завдаючи поранень заручникам нiж терористам. Я не мiг такого стерпiти, i нарештi провiв ще однi налаштування. Дверi туалету, разом зi стiною розлетiлись на друзки, i звiдти виїхав танк. Ця бойова машина проїхала до головних дверей, i теж їх розтрощила. Копи знову ж таки розпищались,  а воєннi почали ла'ятись, та ховатись. Дуло танка почало повiльно повертатись на машини злiва ( я вже не знаю який натяк, на те щоб покидати тi машини, мiг бути зрозумiлiшим?! ). Про те, копи не вiдразу його уловили. Але всетаки додумались, i танк вистрiлив. Машини рознесло, а крику счинилось ще бiлше. I ось, знеба прилетiв Супер-сталь.  
      Вiн оцiнив ситуацiю, та кинувся в атаку. Якже вiн здивувався, коли його кулаки намагаючись вдарити танк, просто проходили крiзь нього. I як би вiн не старався, i не тужився, цей факт не змiнювався. Мiж тим, я вже сидiв у вагонi потягу, i весело смiявся. Нарештi я вирiшив нанести останнiй удар, пальцi застукотiли по екрану планшета, i... 
Танк зник. Зникли солдати, залатались дiрки у дверях. А вся моя апаратура вибухнула маленькими вибухами.  
       Ви вже чикаєте сигналiзацiї, бо мають ввiмкнутися камери у сейфi, чи не так? А от i не буде нiякої сигналiзацiї у сейфi, бо у верхнiй частинi банку ще є загроза. Яка загроза? А я скажу, що розумний iнтелект бачить бiля банку здоровезну армiю озброєних людей. Так, недолiк цього штучного  iнтелекту в тому, що вiн не може вiдрiзнити армiю терористiв, вiд армiї спецназу.  
       Я досхочу насмiявся у потязi, переглядаючи вiдео знову i знову. В чому секрет? Як менi вдалося проробити фокус iз армiєю терористiв, i танк, який не мiг з'явитися в туалетi? У мене зустрiчне питання - ви знаєте що таке триде проектор? Так, той проектор, яким користуються в планетарiях. Але в мене вiн працює не за допомогою свiтла, а за допомогою лазерних променiв. Не тих лазерiв, якi були в банку, а безбечних лазерiв. З них складується триде обэкт типу, солдата чи танка. Коли лазери схрещуются в одному мiсцi, припустимо, що вiзуально це автомат "терориста ", то вони накопичують енергiю, яка регулюється програмою планшета вiдповiдно до зброї. Коли ця енергiя вивiльняється, то виходить пострiл вiдповiдної потужностi. Все це я помiстив у маленький як ґудзик пристрiй, яким можна кирувати за допомогою спецiально розробленої мною програми для планшета. У цю програму треба завантажити модель того, що буде боротися проти моїх ворогiв. Я мiг навiть мiкiмаусiв, чи спанчбобiв нацькувати на охорону. А мiг навiть не робити iлюзiю загибелі солдат, але це б налякало людей. Усе iнше ви й так здогадаєтесь. 
     Через двi години я без пригод доїхав до Києву, де на мене  чекали замовленi заздалегiть вантажiвки. Робiтники швидко все завантажили в причепи, я вiддав їм те, що лишилось вiд прибутку "Шикарного життя" i дочекавшись поки потяг поїде, я вкинув до кожної машини по одному такому проектору, якi я назвав iлюзiатори ( тiм хто уважно читав, сподiваюсь не довидеться пояснювати як " iлюзiї " могли керувати машиною). В одну машину я  сiв за руль сам, i ми попрямували до Черкас. Навiщо, тодi було їхати в Київ? Для того щоб замести слiди! 
     Через три години ми доїхали до моєї автомийки. Вантажiвки заїжджали до мийки, але їх не тiльки мили, а ще й розвантажували магнiтом чи "пилесосом". Коли остання вантажiвка виїхала з мийки, я вкинув у кабiну однієї машини грошi за прокат вантажiвок, та вiдправив машини до парку. Коли вони доїдуть туди, спрацює механiзм, i iлюзiатори вибухнуть, так само як у банку. Я подзвонив до служби прокату, i повiдомив де знайти їхнi машини.  
       Коли все це було закiнчено, я попрямував до пiдвалу, мiркуючи - "Здаэться фортуна повертається до мене облитчем!". О-о-о! Цю фразу я скажу ще далеко не останнiй раз! 
                                          
 



Артем Гершун

Відредаговано: 13.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись