Змієлови з роду Тернових

 Троянди чи терен? – обирати тобі, та лиш пам’ятай, що інші мають право спитати тебе  за цей вибір.

Над містом із сонця і глини висіло душне повітря. Квітли троянди. Літо у розпалі. Лиш одне подвір’я стояло тихою тінистою оазою без кольорів… Тут жила родина  Тернових. Їх так прозвали, бо замість троянд ці люди засадили увесь сад терням… З них глузували, називали диваками, нерідко хлопчаки вціляли камінням по їхніх шибках…

А господар виходив тоді із рушницею. Зброя весело і загрозливо блищала на сонці… Запилюжене містечко ніколи не бачило такої зброї як у батька Тернового.

Їхніх дітей не брали до гурту. Донька і син цієї родини майже однолітки не мали часу ні на жодні ігри й забави, на відміну від своїх однолітків, дітей трояндового містечка. І хто б не йшов через ці місця, зупинявся і дивувався садами троянд, де квітнули найрізнобарвніші сорти, а терновий будинок завше поминали… Усі подорожні… Не було серед них винятків…

 А батько… Дивак був цей чоловік. Маючи воду прямо у себе в садку, він змушував дітей ходити аж за місто, аби принесли води… А крім того і брат і сестра мусили щоденно вправлятись не тільки кожен у своєму: сестра у веденні домашнього хазяйства, а брат – у вправах із мечем; вони мусили уміти й те, що їм просто-таки за статтю вміти не годилось… Дівчина розмахувала мечем, а хлопець вчився пекти хліб…

Люди вже й не звертали уваги на цих диваків… А Тернові до гурту не просилися – то й не треба…  єдине, у чому люди не могли собі відмовити хоч зрідка: сміятись у спину котромусь із роду Тернових.

Та схоже, це не зачіпало ні юних брата й сестру, ні їхніх батьків.

Щоранку молодше покоління ходило за місто по воду, по свіжі польові квіти й по дичину…

«Хіба у місті їжі нема?» - дивувались люди, котрі щойно протерши очі і вийшовши на ганок, бачили хлопця, що ніс у руці  застрелену пташку…

Сад із терня був їхньою міцною фортецею. Сюди ніхто й ніколи окрім господарів будинку не заходив. Люди оминали стороною цих диваків…

Одного разу Тернівна вийшла сама за польовими квітами. Була уже рання осінь. Та квіти у місті із сонця цвіли майже завжди… Лиш зимою під снігом нічого не цвіло і не буяло.

І Тернівна стикнулась на півдорозі з іншою дівчиною… Тернівна несла у руці шипшинову гілочку, аби посадити її край дороги там, де закінчується міська вулиця, а там, коло воріт…  Ї суперниця несла в руці троянду. І дівчата тут-таки спинилися й завели розмову, яка згодом перейшла у суперечку.

• Краще посадити там троянду, вона радуватиме око всякого, хто прийшов  у наше місто або назавжди лишає його, - говорила та.
• Ні. Краще, аби там посадили б терен…
• Тернівно, ви зі своїм тереном уже всьому місту у печінках сидите! – скрикнула дівчина.
• Як так, то чого ж ти по шипшину й по терен лікувальний до нас ідеш взимку? – спокійно спитала тернівна. – І хто тебе, дурепу, вміє лікувати травами і настоянками, як не ми?
• Краса важливіша! Я посаджу тут троянду! А ти!... – дівчина задихалась від люті, а перевівши дух, додала:
• А ти, Тернівно, не смій тикнути в землю оті свої колючки! Була б ваша воля, все місто уже б загидили колючками отими своїми! А світ же краси трояндової прагне!

На тому вони й розійшлися. Тернівна могла б ще доводити цій дівчині і, та не схотіла. Вона вважала, що розумна людина сперечатися й чубитись не буде. Хай буде по-їхньому… Все одно ж ціле сонячне місто до них ходить взимку, аби купити настоянку чи поради спитати…

І Тернівна без жодного остраху і сумніву обережно посадила при міських воротах ще й свою шипшину…

А навесні… Тільки-но припекло сонечко, повилазили із кубел змії… І було того року їх так багато, що вся земля ними кишіла.

І поповзли змії у сонячне місто… Тут же будинки із глини, а люди люблять сонце, садки пишні розквітають… Змії також на красу ласі.

Спочатку все було так наче нічого й не сталось. Господарі вбили кількох змій… Кілька дітей померли від укусів…

А коли вже все місто кишіло гадами, коли у кожному будинку завелось їх не менше десяти, тоді вже стали на сполох бити…

Лиш у терновому садку ані одної гадини…

Побачили це люди  й позаздрили Терновим… А родина жила собі й горя не знала… Та це тільки на позір… Насправді ж вони готувалися вийти із будинку і знищити усіх гадів… Пекли хліб, аби його стало на всіх, навіть приготували у своєму садку місця для стражденних жителів, котрі через гадів не могли перебувати у власних будинках…

А люди позаздрили… Хотіли півня пустити, та хтось розумний вчасно спинив шалену від люті і горя юрбу.

 Тоді вийшли господарі… Родина Тернових приймала усіх, кому нікуди було тікати від змій… Їм дали хліб і воду… Не ту, що пахла теплом літньої спеки і зміями, а чисту, що ллється з надр земних, за котрою брат і сестра Терновичі ходили щоранку за місто… І хліб був простий, із житнього борошна… Та такий смачний, що люди… Ні, не облишили свою заздрість, а позаздрили ще більше…

А молоді Терновичі взяли меч і сокиру, спис і стріли й пішли полювати на змій.

День і ніч вони бігали по місті, вбиваючи гадину за гадиною… люди, що сиділи мирно у терновому саду, спостерігали палкими поглядами за юнню, що безстрашно кидалась на змій і перемагала їх.