Дикий шум уболівальників проноситься всіма рядами. До кінця гри залишається лише кілька хвилин.
Наша команда відстає лише на кілька очок, і я дуже хвилююся.
— Давай! Давай! — підтримую настрій натовпу. Мій хлопець дуже вміло дає раду суперникам, коли отримує пас від товариша з команди. Біжить до кошика, робить подвійний крок, а я завмираю в очікуванні кидка, але його, нахабно і під обурені крики вболівальників, валять на землю.
Забуваю як дихати. Декілька довгих секунд дивлюся, а потім зриваюся з місця.
— Міло!
Обурення подруги губляться у гудінні фанатів баскетболу.
— Як ти? — підбігаю до коханого, хвилююсь страшенно, хаотично розглядаючи його тіло. Він уже встиг підвестися на ноги.
— Норм, — приймає з моїх рук пляшку з водою.
Гра зупинена. Суддя щось старанно втирає винуватцю падіння мого хлопця. Останній голосно вигукує, кидає м'яча, а тоді підходить до нас.
Таранить поглядом Даню і переводить блакитні очі на мене.
Одразу соромлюся й опускаю очі. Ще кілька нескінченних хвилин відчуваю, як обличчя горить від гострого погляду незнайомця.
— Це ще не кінець!
Його голос викликає тремтіння у цілому тілі. Грубий баритон, просякнутий злістю і ненавистю. Я навіть боюся здійняти погляд, настільки він здається мені ненормальним. І піти сил немає.
Я не маю наміру втручатися у хлопчачі розбірки.
— Не питання! — сердито кидає мій хлопець, і тільки потім я наважуюсь подивитися, що відбувається.
Хлопці зчепилися поглядами. Не відступають. Жоден. Повітря зараз заіскриться.
Хмикнувши, незнайомець кидає на мене ще один холодний погляд і потім крокує до виходу. Підіймає татуйовані руки та показує середні пальці.
Публіка шаленіє. Фанати суперників свистять від захоплення, на що хлопець підбадьорює їх хаотичними рухами рук.
— Недоумок! — не втримуюсь від лайки.
— Все, біжи на трибуни. Треба перемогти, — віддає пляшку, швидко цілує у щоку.
Киваю на знак згоди, червонію від пильної уваги публіки й швиденько опиняюся біля подруги.
Катя нічого не каже, але за її поглядом зрозуміло, що я знову зробила щось не так.
— І чого ти полетіла туди? — уважно спостерігаючи за грою, питає.
— Ти сама бачила його зіткнення із землею! — обурююся. М'яч знову у наших. Фанати школи підтримують улюблених гравців, а я так і не чую відповіді подруги.
Фінальний свисток. І це означає поразку нашої школи.
— Ти куди? — ловить мене подруга за рукав.
— Підтримати хлопців.
Катя закочує очі до стелі та підходить ближче.
— Ну, вже ні! Я знаю, що ви з Данею нещодавно почали зустрічатись і він твій перший хлопець, але він повинен тобі доводити свої почуття, а не навпаки! — тягне мене до виходу.
Тут я з нею погоджусь. Взагалі не знаю, як з ним поводитися. А ще щемить той факт, що він за місяць наших стосунків навіть не наважився мене поцілувати. Тільки в щічку.
Бісить.
Катя про це, звісно, не знає. Я щосили намагаюся приховувати такі подробиці.
І чекаю. Дуже чекаю цього поцілунку, хоч і до тремтіння страшно.
Виходимо на стоянку, і я, як і останні два тижні, озираюся на рідну школу. Навіть не віриться, що цього року ми вже не школярі, а студенти.
— Дівчата, Данило просив передати, щоб ви їхали зі мною, — Микита, друг мого хлопця, наздоганяє нас.
У грудях одразу проноситься важкість.
— А де він? — зупиняю Катьку, яка вже йде до автомобіля Микитоса.
— Ще деякі справи треба утрясти. Ви ж знаєте, це був прощальний матч між конкурентними школами, — відчиняє мені двері автомобіля.
— Зрозуміло, — обходжу подругу та автомобіль. Прямую до сотки, де колись проходили всі стрілки.
Це я підтримала ідею Дані прощальної гри, тому просто маю знати, що відбувається.
Я взагалі не розумію сенсу всіх непорозумінь. Наша школа на одному кінці міста, їхня — на іншому. Ми перетинаємося раз на рік на змаганнях, і ця ворожнеча мене вбиває. Завжди вбивала.
— Я бачу, тобі синець під оком важливіший за дівчину? — починаю, тільки помітивши Даню. Мене трясе від злості. Ненавиджу, коли я на другому місці.
Тут ще є кілька наших хлопців, і вони сюди явно не просто так прийшли.
— Сонце, тобі краще піти до автомобіля, а ми з пацанами вирішимо дорослі справи. Обіцяю, поки ви з Ніком дістанетесь, я чекатиму тебе під під'їздом.
Микита дуже уважно керує, це всі знають.
— Даню, будь ласка, — прошу, взявши за руку.
Він усміхається найчарівнішою усмішкою, погладжуючи великим пальцем мою щоку.
— Кицю, все буде добре, — повертає мене спиною до себе. — А тепер іди до Каті, — киває у бік подруги, — бачиш, вона злиться.
Вона справді злиться, але мені важливо вмовити Даню не лізти знову в бійку. Має запальний характер.
— Я чекатиму на тебе тут, — стою на своєму.
Гучно зітхаю, адже зрозуміло, що без бійки й цього разу не обійтись.
Вся тремчу дорогою до подруги й навіть не помічаю, як мені назустріч іде той самий нахаба, який збив Даню.
Нахабно згрібає мене в оберемок.
Від такої безсоромності відкриваю рота, щоб обуритися, як мої губи без попередження закривають вимогливим поцілунком.
Відредаговано: 11.12.2022