ЧАСТИНА І. Розділ 1. Батьків сюрприз.

2004 р.

Про батьків вчинок я дізнався від найкращого друга. Женька причаївся в лісовій халабуді, збудованій ще в серпні із викраденого в полі сіна та сухих гілок. Побачивши мене, він аж підстрибнув від нетерпіння і, навіть не дозволивши привітатись, забубонів свою правду:

- Мама каже, що бачила, як твій батько вів до будинку якусь малу, в сенсі, дівча. Мале замурзане дівча.

Я насупив брови, але нічого кримінального в цьому не побачив. Мій батько, Сергій Валерійович Розумний, був людиною доброю та великодушною. Кремезний та суворий зовні, насправді він мав славу лагідного та м’якого чолов’яги. Завжди позичав гроші недолугим сусідам, годував кошенят та цуценят, яким не пощастило народитися на вулиці, та жодного разу, скільки я його пам’ятаю, не гримнув на нас із сестрою.

Саме тому його вчинок не здався мені чимось неординарним. Ну, може загубилося дівча, чи, бездомне, зголодніло. Іншими словами, татко вирішив в котрий раз продемонструвати свої найкращі якості і допомогти нужденному.

- То й що? – буркнув я, дивлячись на Женьку зпід лоба.

- Мамка каже, що то його позашлюбна дочка.

Я трохи цигаркою не вдавився. Підскочив та схопив його за грудки.

- Хай твоя мамка позбавляється від звички судити інших по собі, - зашипів, як гадюка, - тебе нагуляла, і тепер всіх під одну гребінку рівняє.

Погляд Женьки став злим та чорним. Губи викривилися від образи. Він штовхнув мене та видерся із залізної хватки. Мовчки відійшов на кілька кроків, оглянув комір куртки, від якого не без моєї допомоги відірвався ґудзик, та почав зосереджено шукати його в густому килимі із сухого пожовклого листя.

- Вибач, Марко, промовив він, - моя мати й справді іноді каже дурню.

Я кивнув. Якщо чесно, мені також варто було б вибачитись, адже я вдарив по найболючішій мозолі друга. Але чомусь вуста не хотіли розкриватись, слова застрягли десь в горлі і своїм коротким «угу» я начебто підтвердив, що вибачення прийняті. 

- Поїду, – кинувши на друга похмурий погляд, я всівся на велосипед і помчав геть по стежині, всипаній листям, яке голосно шурхотіло під колесами.

Хотілося якомога скоріше дістатися додому і розібратися, що до чого.

Наш будинок знаходився обабіч об’їзної дороги на околиці міста, поряд із кручею, під якою стрімко пробігала вузенька річка. Великий і ошатний дім, архітектурою дещо схожий на панські маєтки позаминулого століття стояв серед золото-коричневих дерев, вкритий легкою ковдрою сизого туману.

Дід купив його приблизно в сімдесяті і до середини дев’яностих використовував як дачу. Втім після його смерті, бабця, чия шкіра почала потроху в’янути рівно як і акторські амбіції, вирішила відпочити  від галасу і яскравих вогнів великого міста та перебралася до будівлі на постійне проживання, милосердно віддавши у користування своїй дочці та зятеві, тобто нашим із Солькою батькам, квартиру в місті.

Але обставини, про які я розкажу трохи згодом, змусили нас покинути місто та переїхати слід за бабцею в цей претензійний дім. Скажу лише, що оселились тут ми не повним складом, адже матір знайшла собі новий притулок – глухі стіни домовини на центральному кладовищі

Тоді мені було тільки десять. Тепер – майже шістнадцять. Та біль від втрати не вщухає. Втім,  це зовсім неважливо. Наразі мене більше цікавить інше запитання – що в біса за дівча?

Я прочинив хвіртку сучасного паркану, що обступав відремонтований будинок, та ступив у двір. В дерев'яній альтанці сиділа Соломія з паруючим горнятком у руках. Порожнім поглядом вона увіп’ялася вдалечінь і не відразу помітила мою присутність.

- Ти рано, - відмітила тихенько.

- Кажуть, тут у нас новини? – запитав обережно.

- Батько привів якусь малу і хоче, щоб вона жила з нами, - в погляді сестри спалахнули злі іскри, але тон при цьому був напрочуд спокійним.

Я присів поруч і запалив. Бабця на мене сварилась, але вже років зо два я не звертав на її бурчання уваги.

- Це ж нісенітниця, - вичавив і, зустрівшись очима з Соломією, зрозумів, вона вважає так само, але втратила будь-яку надію переконати батька.

Той вечір я запам’ятаю надовго. Моя красуня бабуся з величезними синіми очима та довгими срібними кучерями сиділа в кріслі неподалік від каміну та бурмотіла прокльони собі під носа, запиваючи смуток дешевим червоним вином. Її глузд змарнів після втрати дочки, але фізичне здоров'я досі було відмінним.

Батько сидів у голові обіднього столу, а поруч з ним на високому дубовому стільці тремтіла дівчинка років тринадцяти. Її чорне, як ніч, сплутане волосся, павутинням розсипалось по спині, одежа дивного покрою була брудною та обідраною, на босих ногах, сірих від бруду, можна було розгледіти подряпини та залишки трави. Губи її тремтіли, щоки палали, а очі бігали, здивовано розглядаючи все навколо.

Зайшовши, я гупнув дверима, і дівчисько від неочікуваності зойкнуло.

- Марко, заради бога, обережніше. Ти налякав нашу гостю, - голос батька був тихим і ласкавим. Мене завжди нудило від подібних інтонацій. І ні, я не збирався поводити себе стримано.

- Може ти мені поясниш, шо все це означає?

- Цю дівчинку звати Дана. Скорочено від Богдана – дана Богом. Я сам дав їй це ім'я. В неї нікого нема. І вона залишиться з нами.

Здається, системна помилка відбулась в мозку не лише у бабці, але й батька.

- Ти при своєму розумі? Потрібно заявити в поліцію! Вони знайдуть її батьків чи відправлять до притулку. Навіщо тобі чужа дитина? Чи Женькова мати була права?

Батько мене начебто не чув. Він тримав малу за руку і лагідно питав, чи вона зголодніла, як себе почувається і чи не хоче прийняти ванну.

- Та вона ж не в собі, - волав я, рішуче збираючись влаштувати справжнісінький скандал. Я вимагав пояснень. Батьків спокій виводив мене з рівноваги і ще глибше занурював у стан несамовитої люті.  Навіть бабця відволіклась від свого бурмотіння та застиглим поглядом втупилась у нашу трійцю.