Знайда

Розділ 2. Маркова подорож.

2019 р.

Десять років потому Марка гріла вже інша жінка – доросліша, досвідченіша, наділена класично-карикатурною для сучасних реалій красою: довге темне волосся, пухкі чутливі губи, виразні, обрамлені довгими віями очі, графічні брови на витонченому обличчі та майже ідеальна фігура.

Вона називала його Марк, на іноземний манер, мріяла про нескінченні подорожі і позіхала, коли справа торкалася будь-якої праці. Така собі принцеса, створена для того, щоб її пестили виконували примхи.

Після трьох місяців зустрічей із Марком вона так і не зрозуміла, що подібні забаганки то не до нього. Втім, він їй подобався своєю зовнішністю і жорсткуватим характером. Їй здавалося, що він уособлення справжнього чоловіка. А він, мовчазний та часто похмурий, просто із задоволенням мав поруч із собою таку прекрасну ляльку, якою можна було похизуватися перед друзями і, як кажуть, вийти в світ.

Того квітневого ранку Марко вже пив каву за стійкою невеличкої кухні-студії та поглядав, як граційно та спокусливо потягується у ліжку Аніта. В руках він тримав пошарпаний часом зошит із безліччю записів. Його власних записів п’ятнадцятирічної давнини, до яких він жадав би ніколи не повертатися. Та реалії змусили мимоволі пригадати те місце, в якому пройшла його юність.  

Кілька днів тому він отримав повідомлення у соцмережі від давньої знайомої. З аватарки на нього дивилась своїми зеленими лисячими очима Янка – видіння з далекого минулого.  

« - Привіт. Впізнав?

- Ти не змінилася.

- О, ну звичайно. Я пишу не просто так. Аби просто, то це було б дивно, адже стільки років пройшло. Ти вже давно не був у місті, і я подумала, тобі варто в знати. Це щодо твоєї бабці. Кажуть, вона погана.

- Дякую. Спробую знайти час…

- І ще. Здається твоя названа сестричка вирішила продати будинок.

Марко пропустив свою репліку, намагаючись оговтатись від почутого. Зависла пауза.

- Вже розлютився? – дзенькнув месенджер,  - Та це не все. Зникло двоє першачків. Попередньо біля занедбаної бази. Агов, Марко? Я зуміла пробудити в тобі цікавість? Хочеш, знову влаштуємо полювання на відьом?»

Марко не хотів. Але події, наче деталі тетрісу, накладалися одна на одну і пробуджували в ньому нестримне бажання покинути все та повернутись до Голого Пагорбу, аби розворушити минуле і можливо знайти відповіді на питання, які він не задавав собі довгих п’ятнадцять років. Крім того, десь всередині нього заскрипів голос простої людської жадібності. Та мала хвойда продає будинок? Марко протер очі та нервово реготнув. Будинок, що правом наслідування належить виключно йому?

- Як би не так, – засичав уголос.

- Що? – підвелася на ліжку Аніто.

- Мені потрібно поїхати, кохана. Почувай себе, як удома.

 

 2004 р.

Женька був слабким і добре піддавався впливу. Особливо моєму. Це робило його не тільки моїм кращим другом, але відданим помічником у будь-якій справі. Він міг допомогти мені з уроками чи вигадати байку для вчителя, чому я не в школі. За першим проханням Женька поспішав на допомогу і підтримував будь-які мої вибрики.

Та ближчим за духом мені був Ярослав. Схожий на мене, та більш стриманий, він завжди мав свою думку, яку не боявся проголошувати. Ярик взагалі з усіх сторін позитивний. Дівки на нього вішаються, розуму йому не бракує, ще й спортом займається. Одного разу навіть Янка заявила, що якби не я, то вона б пригляділася до Ярослава.

- Ну а що? – лукаво посміхнулась дівчина, - він розсудливий, красивий, я б навіть сказала інтелігентний. Повна протилежність тобі.

Тоді я півдня докопувався до неї із запитанням: який же тоді я. На що Яна у відповідь знизала плечима і відповідала:

- Просто мій коханий.

Наступного ранку після витівки батечка, додому я, звичайно, не пішов. Та й до школи ноги якось не несли. Разом із Яною ми вийшли з будинку, та як би я її не вмовляв провести час деінде, вона рішуче пішла у бік автобусної зупинки. А я почимчикував до халабуди. Вже о другій половині дня друзі підтягнуться і, можливо, підкажуть, як мені діяти далі.

Ліс, туман, та осінь поєдналися в єдиний приємний до нестями аромат. Клапті неба, що виднілись між мереживним сплетінням соснових гілок сповіщали про близькість опадів. В халабуді ставало прохолодо. Влітку тут можна було навіть залишатися на ночівлю, а тепер, восени, холод пробирає до кісток навіть удень.

Я вирішив прогулятись. Взагалі, я б із задоволенням проїхався велосипедом, та, на жаль, поспіхом покидаючи будинок, я забув свого двоколесого друга.

Я вийшов їз хащів і пішов до річки, спустився стежиною до пляжу та присів на холодний пісок. Лише місяць тому все довкола виглядало інакше. Юрба напівоголених підлітків смажила м'ясо, плескалась у прохолодній воді та загоряла під ласкавими сонячними променями. Тепер на зміну літній безтурботності прийшла прекрасна і сумна осіння депресія.

Підвівся і пішов пляжем, споглядаючи як вітер жене річкою сірі гребінці хвиль.

Стара база відпочинку користувалась поганою репутацією. В усьому Градному це був хіба що не єдиний захаращений об’єкт, проте і підлітки, і цікаві до усього незвичайного дітлахи наближалися сюди вкрай рідко. Причиною всьому були місцеві байки, які проголошували: там привиди колишніх хазяїв та відпочивальників, що чатують на живих, або класична чорна рука чи труна на коліщатках. Я всміхнувся власним думкам і щиро подивувався, чому ми з друзями досі не обстежили це місце.

Периметром бази розрослися густі чагарники із гострим гіллям. Я спробував видертись вверх по кручі, мені здалося що там рослинність не така густа, але марно. Здається, єдиний шлях потрапити туди пролягав з іншого боку через ліс, по грунтовій під’їзній дорозі, якою ніхто не користувався вже багато років.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше