Розділ 3. Дівчинка застерігає.

2004 р.

Опинившись за парканом старої бази, я трохи заспокоївся. Більше не було сил бігти. У правому підребер’ї відчувався ниючий біль, а в нозі – гострий та набридливий. Я присів навколішки аби перевести подих і підніс до очей годинник, що досі був міцно затиснутий у кулаці. Безперечно, батьків. Але, як? При нагоді, обов’язково поцікавлюся.

Я дібрався до лісу, халабуду оповив гамір голосів моїх друзів, поміж яких я впізнав ще один до болю знайомий голос – сестрин.

Я вийшов на галявину і поцікавився:

- Що за ґвалт?

- Де ти був? – кинулась мені на шию Янка.

- Де тебе в біса носило? – засичала Соломія.

- Що з твоєю ногою? – розсудливо і по справі запитав Ярослав.

- Ми думали, ти скоїв якусь дурню, - голос Женьки. Цей завжди в мене вірив.

Я б радо розповів їм про свої сьогоднішні пригоди, та сестричка, здається, вирішила, що то справа виключно родинна і не мала жодного наміру вести зі мною бесіду тут, у лісі.

- Ми зараз же йдемо додому, - грізно та наївно повідомила вона.

А я лише звів брови, посміхнувся, та похитав головою. Соломії нещодавно виповнилось двадцять три, приблизно років з восьми вона була впевнена, що має повне право вказувати мені, що робити і я повинен беззаперечно слухатись. Але після переїзду до Градного мій кругозір трохи змінився, люба сестричка вийшла з числа авторитетів, ба більше – авторитетів для мене не залишилось взагалі. Невже вона розраховувала, що я послухаюсь її у шістнадцять&

Та тут на сцені з’явилася ще одна діюча особа. За деревами блимнули фари, і я побачив як до нашої компанії суне Тарас – Сольчин залицяльник. Він був дужим хлопцем, височенним та м’язистим, з ним я б радше не мав справи. Втім, Солька і не посміла б. Чи посміла?

- Тарасику, допоможи, моєму братові потрібно додому чи до лікаря, я точно не знаю, - жебоніла Соломія, киваючи на мою ногу, - може, ти зможеш його оглянути?

Тарасик працював інтерном у місцевій лікарні, то ж він, звичайно, міг. Не впевнений, що його турбувало моє здоров’я, скоріше хотілося справити враження на Соломію, та враз він напустив на себе вигляд сурового серйозного дядечка та почав лякати мене безліччю ускладнень.

- Треба рану оглянути, бо, може, правець? Ти щеплення маєш? Це дуже серйозно, хлопче. В лікарню треба, ну і так далі в подібному дусі, поки я не погодився, але за однієї умови:

- Соломіє, якщо всі байки твого Тарасика то брехня і мене не залишать у лікарні, то додому я все одно не піду – так і знай!

Ці двоє схитрували. В лікарні виявилось, що моє поранення – ні що інше, як проста подряпина, яку обробили антисептиком, а потім навіщось мені зробили болючий укол у сідницю. Прокинувся я вдома, у власному ліжку, над головою тьмяно мерехтів нічник, а у вікна зазирала ніч. Я відчував себе відпочившим, повним сил та до нестями голодним. Електронний годинник показував близько другої ночі.

Що ж, зараз не час влаштовувати розбірки із Соломією, але завтра я неодмінно поспілкуюся з сестричкою на предмет її вчинку. В голові промайнула думка знову піти, так щоб їх усіх провчити, але я відкинув її: зрозумів, що поводжуся як примхлива дитина, що тягне на себе ковдру, аби привернути увагу дорослих. До того ж, батькові, здається, до мене не було жодного діла, а от хитру Соломію мені було шкода. У нас із нею були лише ми самі. То ж на сьогодні я відкинув ідею помсти сестрі, адже усі її дії ґрунтувались на виключно добрих намірах.

Я натягнув штани від піжами та вийшов із кімнати. Під ногами жалісно скрипіла підлога, у будинку нав’язливо тхнуло ліками, і мені чомусь одразу згадалася бабуся. Я спустився на перший поверх та увімкнув на кухні світло та телевізор, голоси, що долинали з нього мене заспокоювали, адже вночі у зануреному в сон будинку я відчував себе дещо збентежено.

Я поспіхом зробив собі сандвіч та налив склянку апельсинового соку. Репортер з блакитного екрану розповідав про футбольний про недавній футбольний матч і я трохи відволікся від реальності, аж раптом:

- Тобі не варто було туди йти.

Вдруге за добу я мало не отримав серцевого нападу.  Шматок сандвіча потрапив не у те горло і я судомно забухикав, водночас намагаючись щось сказати. Дівка подивилась на мене довгим нерухомим поглядом, сіпнулась та розчинилась за рогом у мороці кімнати.

- Стривай, - я кинувся за нею, увімкнув світло у вітальні і побачив її на сходах. Вона зупинилась і в усі очі вирячилась на мене.

- Хто ти така?

- Тепер це вже не важливо. Тут я інша. А ти…не ходи туди більше. Вони не заспокоються, поки не компенсують втрату.

Маячня. Вона не здорова – тепер я знав це напевно.

- Де твої батьки? Як їх прізвище? Я спробую розшукати…

Дівчинка тихо і якось моторошно засміялась.

- Їх вже нема, а може, й ніколи не було, - вона швидко здерлася сходами нагору та на та зачинила двері однієї із спалень.

Ця ситуація починала мені все більше не подобатись. І якщо раніше я вбачав у ній проблему спілкування батьків та дітей, то від цього моменту мені почала ввижатися якась сюрреалістична химерність.

Та наступного ранку наш татко спробував внести ясність у те, що відбувалося. Втім, я ту спробу не зарахував.

- Діти, - ємко та багатообіцяюче почав він, - я повинен був одразу вам усе розповісти.

Він спробував навішати нам якусь маячню про друга, що потрапив у складну життєву ситуацію, та його бідненьку донечку, якій не світить нічого кращого, аніж притулок.

- Його дружина втікла ще років зо три тому. Він змушений був виховувати Дану сам один. Але його проковтнула депресія, він пристрастився до чарки і неумисно скоїв злочин. Звичайно, він у всьому зізнається і кається, та справи це не змінює – йому світять грати, а дитині – сиротинець. Родичів у них немає, то ж я вирішив взяти Богдану на виховання, доки він не вийде на волю, - натхненно брехав татко.