Розділ 8. Соломія.

3 грудня 2004 року

Будинок на Голому Пагорбі був для Соломії не просто спорудою із дерева та цегли, а справжнісіньким домом із самого дитинства. Вона ще  добре пам’ятала, як на місці альтанки із дорогих порід дерева – їх улюбленого закутку тепер - дідом було розбито город. Тоді ще живий дідусь вважав, що людина, якій пощастило володіти клаптиком землі, неодмінно повинна із вдячністю використовувати її ресурси, отримуючи які не які продукти рослинництва. Тож огірки та помідори, буряк та морква, а також безліч різноманітної зелені знаходили собі притулок на тій мізерній ділянці кожного літа. І дід з усією любов'ю, на яку був здатен, доглядав за ними із року в рік.

Та потім він помер. А бабуся, сильно заклопотана своєю театральною кар'єрою та звикла до красивого відпочинку, вирішила, що город – то пережитки радянського минулого, і будинок варто осучаснювати. Із допомогою своїх друзів, власних коштів та Сольчиних батьків, Вірі Павлівні вдалося вдмухнути у стареньку споруду нове життя та підлаштувати дім під тенденції у будівництві та архітектурі, що панували в останньому десятилітті ХХ століття. Так, у будинку з’явилося водо- та газопостачання, на кухні – сучасний ремонт, в кімнатах – проведені косметичні роботи та завезені нові меблі, і навіть вбиральні були розміщені не де-небудь на дворі, а у приміщенні, ще  й в кількості двох екземплярів.

Город на території було прибрано за непотрібністю, а замість нього збудовано красиву альтанку із різьбленими елементами, навколо якої розмістилися різнобарвний квітник та лози винограду.  Квітів побільшало і навколо будинку. Тепер влітку тут можна було буквально задихнутися від п’янких ароматів. І двір, і дім причепурилися і особливо казково виглядали уночі, коли відремонтовані доріжки підсвічувались ненав'язливим теплим світлом крихітних ліхтариків, а з аркоподібних вікон будинку визирали квітчасті тюлі, підсвічені яскравими люстрами.

Жити тут стало комфортніше, але атмосфера, яку так полюбляла маленька Соломійка, зникла, пішла у небуття разом із дідусем. Двері будинку тепер були відчинені за будь-якого сезону. Одного разу вони із сім'єю навіть зустрічали Новий, здається 1996 рік тут, в домі на Голому Пагорбі.

А потім сталося те, про що Соля завжди мріяла – переїзд із міста до селища. Спочатку перебралася бабуся, а потім і вони, та, на жаль, обставини цьому передували сумні.

І хоч Соломія вже була дорослою, та загибель матері для неї досі залишалась якоюсь незбагненною загадкою. Дівчина часто картала себе за надмірну поглибленість у навчання та студентське життя.  Їй здавалося, що за заклопотаністю власними справами, вона впустила щось важливе, що могло врятувати матір від безглуздої смерті.  

Як їй здавалося, у родині панувала злагода та мир, але це було лише ілюзією, адже щось турбувало матір, змушувало її віддалятися від найближчих.  Останнім часом жінка почала часто навідуватись до Голого Пагорбу, могла знаходитись там більше тижня, покинувши чоловіка і дітей на самоті. А якось подзвонила Віра Павлівна і сполотнілий батько після розмови із нею, помчався у селище, залишивши Солю за старшу. Пройшло дні три, коли батько зателефонував і повідомив дітям страшну новину: понівечене тіло мами знайшли у лісосмузі. За попередніми даними її збив автомобіль, а винуватець, намагаючись приховати злочин, відніс тіло до лісу.

Тіло перевезли до міста і поховали у закритій труні. А згодом батько прийняв рішення, що їм трьом треба змінити покинути місто і переїхати до бабусі.

Сімнадцятирічна Соля знизала плечима: батьків спосіб боротьбі із втратою здавався їй дивним. Але вона не звикла йти проти волі батьків. Тоді на дворі зеленіло літо, і дівчина вирішила, що переїзд, то не на завжди, а як зазвичай – на літо. Але все сталося не як гадалося.

Сергій Валерійович знайшов роботу у місцевій газеті, перевів Марка у місцеву школу, а Соломії дозволив продовжувати навчання у місті та проживати у гуртожитку. Рішення було однозначним та безповоротнім.

Восени Соломія поринула знову у студентське життя, відтепер не підконтрольне жодному дорослому. Там на неї чатували нові захоплення і драми, любовні переживання і дружні зради, несправедливі викладачі, завалені іспити, сміх та сльози із приводу та без, що є обов'язковими супутниками юнацького періоду.

Та із отриманням диплому пригода під назвою цілковита самостійність закінчилась. Соломія відчувала, що не просто потрібна, а винна батькові, бабусі та Маркові. То ж, блискуча відмінниця проміняла обласний центр і повернулась до Градного, де на неї чатували будинок і родина.

Соломія прекрасно володіла англійською і продовжувала вивчати польську, то ж без особливих труднощів знайшла досить непогану роботу у Градному. Але головним її тягарем, про який у певній мірі довелося забути на п'ять років, став обов'язок тягнути на собі головну жіночу роль у будинку: бути господинею куховаркою та доглядальницею.

Розум бабусі після смерті Сольчиної матері потроху сходив нанівець. Перший рік вона несамовито сварилась із батьком – дівчина спостерігала сварки, коли приїжджала на канікули. На другий рік – замкнулась у собі і тільки час від часу подавала голос, аби насварити когось із домочадців. На третій рік зробилася майже нестерпною: мовчала, коли була потрібна і лізла не в свої справи із недоречними тезами, коли її ніхто не питав. А в рік, коли Соломія повернулася додому, бабуся, вочевидь, вирішила, що балачки то взагалі ні до чого. Вона могла відповідати на питання, та вставляти час від часу короткі фрази, перериваючи чийсь діалог, та здебільшого їй подобалось сидіти у вітальні біля каміну та дивитись у велике вікно, наче вона очікувала чийогось повернення – персони, без якої життя втратило для бабці сенс. Вона виглядає дідуся, була впевнена Соломія. Чекає на дочку, зітхав батько. Визирає колишніх коханців, насміхався чотирнадцятирічний Марко.